20 серпня, коли уряд УНР вирішив, нарешті, профінансувати програму, мета якої — встановити, що це за феномен такий — Українська Народна Республіка, бiльшовицький нарком закордонних справ від імені радянських Росії та України оголосив умови перемир’я з Польщею.
Перед загрозою втрати державної незалежності уряд Речі Посполитої, всупереч Варшавській угоді, здав Петлюру та його «державу», відкривши сепаратні переговори з Москвою.
Відповідь РНМ не забарилася: ухвалили розробити законопроект «про встановлення нових зразків поштових марок УНР і випуск їх в обіг в розмірі ста мільйонів (100 000 000) штук» та вислухати «докладів» голови дипмісії у Варшаві (!) Лівицького «в справі пертракції з генералом Врангелем».
Як пояснили укладачі цитованої збірки документів, «у серпні 1920 р. делегація УНР... відвідала Крим. Під час переговорів, — читаємо у примітці 37, — Врангель висловився за порозуміння з українською владою і запропонував, щоби представники обох армій зустрілися з метою укладання військової конвенції».
Коло замкнулося. Нагадаймо: менше двох років минуло з моменту, коли лідери «другої» УНР оголосили державним злочинцем та зрадником Скоропадського за його лише тільки намір утвердити Українську державу як можливу федеративну частину держави Російської. Нагадаю: у переговори з Врангелем вступили люди, які не мали за собою серйозної військової потуги (3 жовтня Петлюра на таємному засіданні уряду лише мріяв мати 25 тис. війська, забезпеченого «взуттям і теплим одягом»[750]) чи політичної підтримки, люди, які були на утриманні Польської держави, існування якої всі без винятку російські «єдинонедєлімські» кола заперечували як факт!
У міжчассі уряд гарячково розв’язував найактуальніші питання життя держави. Наведімо лише декілька з них, найбільш актуальних, з нашої точки зору. Принагідно зазначу, що подібний список не є вичерпним, а, тим більше, репрезентативним. За наявності часу та натхнення кожен охочий може дозволити собі сформувати свій варіант.
Отож, серед інших уряд УНР ухвалив: «негайно приступити до розроблення конституції УНР» (30 серпня), законопроекту «в справі забезпечення урядовців державних установ одягом» (1 вересня), «призначення горожанина Німецької Республіки Йосипа Фонфе почесним генеральним консулом УНР без платні на округу Берліна та провінцій Бранденбурга, Померанії, Шлезії з осідком в Берліні» (4 вересня), «законопроект <...> про реєстрацію людності, мешкаючої на території Української Народної Республіки» (6 вересня), «призначення інженера Плюща Єфрема на посаду директора департаменту нових будівель» (9 вересня).
11 вересня міністри — несподівано для себе — з’ясували, що не всі вони є членами так званого «Кабінету Народних Міністрів» — інституції тим більш загадкової, що факт її народження не був обумовлений жодним, навіть усним, розпорядженням чи то Голови Директорії, чи то керівника його уряду. Повноваження цей орган мав неабиякі. Так, наприклад, того-таки 11 вересня він видав 400 млн грн міністру народного господарства «на закупку предметів постачання для Дієвої армії» — предметів невідомо яких, які невідомо де можна було закупити. 40 млн випало головноуправляючому «справами мистецтв та національної культури» на справу більш ніж актуальну, а саме — «на переорганізацію Української національної капели».
Того-таки дня сам Голова Директорії вказав цьому Кабінетові (далі — КНМ) на необхідність упродовж наступних 2—3 тижнів «вирішити остаточно і в деталях» питання про «форму влади в одібраних у ворога місцевостях», «порядок її відновлення», «справу заосмотрення армії», а також «організувати судівництво», «встановити лад в сфері відносин церковних і, зокрема, у відносинах між урядом і єпископатом». «Всяке проволікання в налагодженні цих справ», підкреслюємо, впродовж 2—3 тижнів, суворо запевнив міністрів голова «держави», «примусило би п. Головного отамана вживати відповідних заходів в порядку верховного управління»[751].
Рішення за участі Головного отамана ухвалювалися лише принципові, системоутвірні. Ось приклад. 17 вересня, за 4 дні до початку переговорів у Ризі, КНМ прийняв до відома й ухвалив: