Міністр ісповідань Огієнко, в свою чергу, визначив «чергове завдання Ради Народних Міністрів — зберегти голову Директорії — Головного отамана Симона Васильовича Петлюру, в особі якого ототожнюється ідея державності Української Народної Республіки» (виділено нами. — Д. Я.).
Інші завдання — «зберегти» «армію», «уряд», «урядовців» та «українських громадян, що примушені були по політичних обставинах залишити Батьківщину».
По 9-й годині вечора Головний отаман довів «розпорядження» «представника польського уряду капітана Марушевського» щодо подальшої долі УНР. Розпорядження таке:
1) «хворі, ранені і біженці перепускаються через польський кордон»,
2) «вищому командному складу дається право мешкати на території Польщі при закордонних паспортах»,
3) військо УНР інтернувалося у Ланьцуті; офіцери — з холодною зброєю, в уніформі та при особистому майні; російські частини при цьому розташовувалися окремо,
4) осідком уряду УНР визначалися Ржешув і Тарнов,
5) «державне майно і зброя поступають на депозит».
Вислухавши й обговоривши цей ультиматум, панове міністри, серед іншого, «одноголосно»[759] ухвалили:
— «причина невдачі армії УНР в боротьбі із совітськими військами — брак набоїв та амуніції»,
— «друкування грошей не припиняється, гроші залишаються в розпорядженні уряду Української Народної Республіки,
— «уряд перебуває при війську»,
— «вжити рішучих заходів щодо одержання позички в польській валюті і щомісячних квот від польського уряду».
Наступні чотири дні — останні дні перебування уламочків УНР на клаптику української землі. У Волочиську та на ст. Богданівка (неподалік від нього) міністри ухвалювали рішення типу «в справі транспортування зброї і збереження кінського складу», спрямовані на реалізацію ухвал 14 листопада.
Останнє рішення, проголосоване на рідній землі, — «уповноваження» керуючому міністерством пошт і телеграфів «позичити від Блакитного Хреста десять тисяч польських марок. При можливості позичити певну суму в канцелярії Директорії і в військовім міністерстві»[760].
Висновок Петлюри
«Оцiнюючи безсторонньо змiст вiйськових подiй, що закiнчилися нашою невдачею, — повідомив Петлюра 25 листопада Лiвицького, — я квалiфiкую їх не як лiквiдацiю нашої державности, не як лiквiдацiю наших державних зусиль, а як лiквiдацiю одної з мiлiтарних спроб (розправитись) з окупантською владою на Українi. Хоч яке важке те становище, в якому опинився уряд, його апарат та армiя по переходi на територiю Польщi, але на пiдставi перебування нашої армiї на теренi, звiльненому вiд ворога, не тiльки я, а й всякий громадянин Республiки мiг переконатися в противному»[761].
Українські політики в умовах державного краху
В умовах утрати решток формального суверенітету, в умовах воєнної катастрофи, в умовах фізичного розвалу того, що намагалися видати за Українську Народну Республіку (а це, за нашими найоптимістичнішими підрахунками, менше ніж 20 тис. військових та урядовців, тобто менше 0,06% українського населення підросійських та підавстрійських земель), українські політики продовжували відчайдушну боротьбу за примару влади. Влади невідомо над ким та невідомо над чим.
Частина XVI
Конституційні потуги уряду УНР. Варіант комісії Ніковського
Ще 30 серпня РНМ відповідною ухвалою утворила Комісію з вироблення Конституції Української Народної Республіки під головуванням міністра закордонних справ Ніковського. З 2 вересня по 1 жовтня 1920 р. комісія, мiсцем зiбрання якої був тарновський готель «Брістоль», провела 39 засідань.
Умови для роботи там, згадував сучасник, «були більш ніж скромні і чисто похідні, перспективи вельми невизначені. І все ж таки кращі сини українського народу, які зібралися тут, міцно спаялися в єдине ціле, бадьоро переносили нестатки і твердо вірили в майбутнє, в здійснення всіх своїх надій. Замість того, щоби розсипатись по світу в якості емігрантського пилу, вони терпляче чекали тут, поблизу від батьківщини, поки промчить, нарешті, смерч більшовицького засилля над рідними полями, і готувалися до повернення для праці по відродженню порядку і державності»[762].