Готувалися, треба визнати, не гаючи часу. Учасники нарад обговорили два об’ємних конституцiйних проекти. Перший було представлено видатним українським юристом, дiйсним статським радником, вiдомим у середовищi дореволюцiйної київської iнтелігенцiї «своїм спартанськи-скромним життям вiчного трудiвника»[763] Оттоном Оттоновичем Ейхельманом.
Балтiйський нiмець за походженням, вiн блискуче володiв багатьма європейськими мовами, мав усталену репутацiю великого знавця державного i мiжнародного права, до революцiї обіймав кафедру мiжнародного права унiверситету Св. Володимира в Києвi. «Незвичайно вiдданий iдеї української державности, i всi свої сили на старостi лiт присвячував нашiй справi»[764], — такими словами характеризували його колеги.
Комiсiя Нiковського «практично без обговорення» вiдхилила проект О. Ейхельмана, який, цiлком у дусi драгомановських iдей, виходив з принципових положень про суверенітет народу та федеративно-державний устрій України. «Доля не судила цьому проектові стати основним законом УНР, — писав згодом один з членів комісії, — а наукова критика не визнала за ним тих позитивних ознак, які виправдовували б бажання його творців накинути його українському народові дорогою ціною, — абсолютне ігнорування волі цього народу».
На нашу думку, тогочаснi критики Ейхельмана керувалися не професiйними критерiями, а виходили з мiркувань полiтичних, мiркувань «революцiйної доцiльностi». Саме тому вони не помiтили — оскiльки не хотiли помiчати — «iсторичну випереджальнiсть правових iдей О. Ейхельмана, виняткову його повагу до закону, регламенту, порядку, органiзацiї, увагу до узгодженостi прав i обов’язкiв, повноважень рiзних органiв i посадових осiб»[765] тощо.
Уже на першому засіданнi комiсії Нiковського перевагу було віддано проектові такої собі Всеукраїнської Національної Ради. Саме його було прийнято за основу для подальшого обговорення — «як повний і найбільш зв’язаний з сучасним реальним життям» та ухвалено «представити Раді Міністрів», а головне — «через окрему делегацію в складі голови комісії, заступника голови М. Білінського та члена комісії п. Ковалевського вручити п. Головному Отаману текст виробленої Конституції»[766].
Конституційні потуги уряду УНР. Варіант комісії Саліковського
Головний отаман на проект, поданий комісією Ніковського, нiякої уваги не звернув. Натомість 2 липня своєю ухвалою (ч. 61) вiн створив iншу комiсiю, на чолi якої поставив мiнiстра Салiковського. До її складу було включено по два представники МВС, Всеукраїнської Національної Ради та наукових інститутів, по одному — від відомств праці, юстиції, військових, закордонних, освітніх, єврейських справ, державної канцелярії, причому 7 з 15 членiв цiєї комiсiї одночасно працювали i в комiсiї Нiковського. Було визначено і кінцевий термін роботи комісії — «не пізніше як на протязі трьох тижнів з дня затвердження цієї постанови».
Комісія Салiковського розглянула декiлька не пов’язаних мiж собою iнших варiантiв проекту Основного закону, представлених як окремими дiячами, так й iнституцiями. «За основу взяли законопроект Ради Міністрів, в якому (зусиллями головним чином проф. Огієнка) було зроблено багато дрібних поправок, особливо в редакційному відношенню»[767].
Закон, роз’яснив згодом суть справи прискіпливий до деталей Мазепа, «в значній своїй частині був по суті перерібкою згадуваного проєкту від 14 лютого 1920 р. Різниця між першою та другою редакціями полягала в тому, що варіант від 14 лютого пропонував залишити Директорію як “колегіальну державну установу”». Головний зміст проекту, пропонованого цією комісією, — визнання за Директорію лише «особу голови Директорії», передача йому всієї повноти верховної влади в УНР.
На цю історичну місію було витрачено 10 засідань[768]. Підсумок: 16 серпня законопроект було схвалено і передано на розгляд уряду разом із заувагами та висновками. У висновках, зокрема, читаємо: «Основна мета законопроекту полягає в тому, щоби точно накресленими, безсуперечними правничими нормами визначити “верховне тимчасове управління та порядок законодавства”, яке склалося в процесі безпреривної боротьби за самостійну Україну»[769].