З манiакальною упертiстю Шаповал продовжував переконувати себе в тому, що «українська революція була соціяльною», а «наш нарід — трудові селяни і пролетарські маси, тому й державність українська може бути лише їх державністю, а не буржуазії <...> З політичного погляду, — доводив він, — закон 12.11.20 був фактичною передачею прав Директорії одній групі — радикал-демократам, яка Петлюрі дала компенсацію — титул “голови держави”». Отже, пiдбив він пiдсумок, «рік 1920 — це вже не УНР, а петлюрівщина — спеціяльний рух контрреволюції з метою захопити фактичну владу над Україною»[775].
Не менш жорстку оцінку дав один з найавторитетніших українських правників Шелухін. Зазначивши «узурпаційний характер» походження влади Петлюри, відсутність у його діях «правового титулу», їхню протизаконність щодо постанов Трудового Конгресу 28 січня 1919 р., Шелухін підкреслив: такими своїми дiями Петлюра «розірвав свій легальний зв’язок з Українською Народньою Республікою і перетворив уряд, який працював з ним, в уряд Петлюри, бо уряд УНР міг мати свою повновласність тільки з Конституції 28 січня 1919 року. Так державно-правовий зв’язок з УНР було знищено, а уряд УНР зліквідовано»[776]. «Акту 12 листопада (1920 р. — Д. Я.), — аргументував свою позицію юрист Шелухін в iншiй розвiдцi, — не вимагали нi “льогiка” подiй, нi державнi iнтереси. Його (акт 12 листопада. — Д. Я.) утворено з єдиною цiллю: утворити єдино-державiє Петлюри й позбавити прав iнших членiв Директорiї <...>». Загалом Шелухiн квалiфiкував цей документ як «неправий», «узурпацiйний», «надзвичайний», «екстрений» i «основний» акт[777].
Конституційні потуги уряду УНР очима наших сучасників
Нібито позбавленi тогочасних полiтичних упереджень сучаснi дослiдники вважають, що обидва закони «пiдбивали пiдсумок усьому процесовi українського державотворення в 1917—1920 рр., суть якого полягала в поступовому переходi вiд парламентської до президентсько-парламентської моделi органiзацiї влади»[778].
«Цей закон, — читаємо хіба в єдиному з досліджень на цю тему, написаному не просто фаховим юристом, а ще й авторитетним суддею, — виявився конституційним актом, який базувався не на класичному, а на новітньому уявному (оманливому, дуалістичному, кульгаючому) конституціоналізмові, тобто квазіконституціоналізмі, що мав первісними джерелами бонапартистську конституцію 1799 р., монархічну Конституційну хартію 1814 р. та численні німецькі октройовані закони. Авторитарний за своїм характером, цей закон, — веде далі дослідник, — не міг дати ані суттєвого прирощення знань, ані збагатити практику демократичного державотворення. <...> Чимало його положень застосовувалось у екзилі ще досить довго. Саме на підставі розглядуваного тимчасового закону після вбивства у 1926 р. Головного отамана верховну владу в УНР прийняв на себе А. Лівицький»[779].
Висновки автора
Після встановлення влади над ядром своїх етнічних територій Росія та Польща, Румунія та Угорщина пред’явили світові та одна одній свої права на «українські етнічні землі».
У випадку Польщі це була пропозиція повернутися до спільного минулого, пропозиція, обґрунтована історичними та правовими аргументами.
Більшовики запропонували нову ідеологію спільного майбутнього, ідеологію тотального розриву з минулим — отже, ідеологію виходу за межі цивілізаційної моделі, що існувала, ідеологію нової цивілізаційної моделі, принципово відмінної від попередньої.
Спроба вийти з однієї цивілізаційної моделі та створити замість неї нову завершилася історичною катастрофою. На території підросійської України запанував цілковитий адміністративний, фінансовий, господарський хаос. Промислове виробництво сягало хiба що 15—20 вiдсоткiв вiд довоєнного, посівні площі скоротилися на третину, урожайність зернових — принаймнi на 25—40 вiдсоткiв, поголів’я основної тяглової сили — коней — на 1 млн голiв, реманент — на 60%. Натомiсть у 1920 р. вже iснувало 960 колгоспів[780], органiзацiя яких стала «логiчним наслiдком» безумного земельного декрету Чехiвського—Шаповала. До речi, запровадити самi колгоспи Директорiя не встигла «лише за браком часу»[781].