Фантастичними виявилися людськi втрати. За перiод 1914—1920 рр. лише українське село втратило вбитими та зниклими безвiсти щонайменше 3,5 млн осiб[782]; абсолютна їх бiльшiсть — чоловiки репродуктивного вiку.
Зруйнованою виявилася сама тканина буденного людського життя: населення було позбавлено продуктів харчування в необхідній кількості і необхідному асортименті, не працювали правоохороннi органи, комунальні служби, системи охорони здоров’я, катастрофічно бракувало пального, житла, медикаментів, товарів повсякденного вжитку тощо.
Масштаби гуманітарної катастрофи оцінити неможливо навіть сьогодні. Очевидно лише, що на історичну арену сучасної України вийшли два нові типи людини — хижаки, позбавлені елементарних моральних понять, та безпринципні ж пристосуванці, основною метою життя яких стало лише накопичення та споживання матеріальних благ за рахунок знищення інших.
Злочинна авантюра зі створенням «національної» селянської Української держави, заснованої на принципах ігнорування права, відмови від дотримання цивілізованих принципів соціального устрою, як-от право приватної власності, захисту природних прав та свобод громадян, завершилася так само ганебно, як і починалася. Платити за цю ганьбу довелося народові, який — ніде правди діти — став співучасником цього злочину.
Відкритим у цій історії залишається хіба що одне питання: коли цей рахунок буде закрито і якою буде остаточна сума?
Частина XVII
Спроба зазирнути в майбутнє
На переконання автора даної розвідки, наше сучасне та наше майбутнє, сучасне наших дітей та онуків, майбутнє їхніх нащадків жорстко детерміноване.
Попри будь-які намагання, ми не можемо вийти за межі цивілізаційної моделі, в якій ми фізично існуємо «тут і тепер». Так само як не можемо вийти за межі законів фізики. Для того, щоби визначити наше майбутнє, якщо завгодно — сформувати сьогодні головні принципи, правила, закони нашого майбутнього життя, треба дати межово чітку відповідь на принципове питання.
Питання таке: хто є носієм права і, отже, суверенітету?
Наступним, жорстко пов’язаним із попереднім, є питання про співвідношення «права» та «суверенітету». Якоюсь мірою воно нагадує проблему filio que: від кого воно, право, походить (наприклад, від Бога чи Творця світу), через кого реалізується (Аллаха, короля, народ, парламент)?
Відповіді на ці питання можуть різнитись, наприклад, так. Право походить від Бога і реалізується через володаря, який є носієм та втіленням суверенітету. Наприклад, у Московії — це людина, яка сидить у Кремлі і, бажано, «вінчана» на престол Патріархом Московським. Походження, національність та попереднє віровизнання при цьому Великого князя Московського, або імператора та самодержця Всеросійського, чи Генерального секретаря ЦК КПРС, або Президента Росії жодного значення не мають. Вони наказують — народ виконує. Вони працюють — народ радіє.
Сучасна держава Україна, проголошена незалежною 1991 р. ad hoc національною комуністичною номенклатурою виключно в інтересах самозахисту від «демократії» тогочасного російського лідера, у цьому сенсі хворіє на невиліковну шизофренію.
Формальним вищим носієм права, а отже, влади, є народ. Фактично його узурпували галузеві й територіальні кримінально-політичні фінансово-економічні групи та їхні репрезентанти. Вони реалізують це фактичне право через центральний уряд та місцеві органи влади. Реалізують, як правило, неправовим і, отже, незаконним способом, оскільки узурповану владу правовим способом реалізувати неможливо — на те вона й узурпація.
Натомість масштаби та характер цієї узурпації в різних районах України різні. Визначаються вони особливостями історичного розвитку цих районів. Наприклад, більшість мешканців сучасних Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської та Чернівецької областей об’єктивно, кожний по-своєму, продовжують залишатися певною мірою «частиною» австро-угорського ментального та політичного спадку. Вони не ставлять під сумнів свою суверенність, тобто своє право ухвалювати свої рішення і нести за них відповідальність. Вони не прагнуть передати свою суверенність цілком або будь-яку її частину іншій державі (наприклад, Росії).
Натомість політична свідомість людності Лівобережної України — спадок романовсько-більшовицького панування, і носії цієї свідомості прямо або приховано прагнуть поступитися частиною суверенітету іншій державі в обмін на уявні економічні, безпекові та інші «преференції». Якщо зовсім просто — прагнуть перекласти відповідальність за своє життя на інших.