На наш погляд, проблема тут у тому, що право є нероздільним. Так само нероздільним є життя. Ви не можете бути частково живим і водночас частково неживим.
Ви ні за яких обставин не можете делегувати комусь своє право на життя — ніхто не може жити вашим життям і прожити ваше особисте життя, як ніхто не може додати ваше життя до свого — хоч би як захотілося.
Так само і з правом. Ви або суб’єкт права, або суб’єкт без прав. Ви не можете передати комусь частину свого права, залишивши собі іншу частину, залишити про всяк випадок. Ви можете лише делегувати комусь своє право на вирішення тих чи інших питань, на той чи інший проміжок часу і на певних умовах.
Жити — значить, ухвалювати рішення кожного дня, кожної хвилини. Ухвалювати, реалізовувати і нести за це відповідальність — перед собою, родиною, друзями, колегами, країною, історією — кому що Бог наміряв. Саме це ми і називаємо суверенністю.
Той, хто передає, а не делегує свої права іншому, не може бути суверенним. Не маючи права, не можна ухвалювати відповідальні рішення, отже — жити власним, а не чужим життям. Спроба передати свій суверенітет іншим — це спроба перекласти відповідальність за своє життя на інших — державу, політичну партію, фюрера, месію, ту чи іншу цілком земну особистість. Така спроба завершиться для того/тих, хто спробує її реалізувати, катастрофою. Самоочевидно, що, передавши своє суверенне право ухвалювати рішення комусь іншому, ми стаємо об’єктами маніпуляції, незалежно від того, в які принадні шати ця маніпуляція вбралася. Передавши своє суверенне право ухвалювати рішення комусь іншому, ми провокуємо його задовольняти свої забаганки нашим коштом. Цей інший завжди і всюди буде вирішувати тільки свої проблеми, і аж ніяк не наші. Історія нашого народу і нашої країни після 1920 р. — історія загибелі і народу, і країни.
Історія нашого народу і нашої країни після 1920 р. є не тільки такою історією.
Історія нашого народу і нашої країни після 1920 р. — це також і парадоксальна історія народження, становлення і розвитку нового народу.
Парадокс тут у тому, що впродовж усього минулого століття так і не вдалося виробити формулу «українця». В основі цієї формули не мова, не віросповідання, не належність до того чи іншого культурного гештальту тощо.
В основі цієї формули, як на нашу думку, є самоусвідомлення своєї належності до українства поза будь-якими формально-раціоналістичними міркуваннями. Це водночас і стан колективної самосвідомості, в основі якого — система культурних кодів, понять, символів і знаків. Питання тут лише в тому, коли, за яких обставин і на якій платформі цей стан виникає?
Як видається, виникає він на підставі саме політичної, а не мовної, конфесійної, кулінарної чи пісенної ідентичності. Формування нації не може бути завершене впродовж життя одного-двох або навіть трьох поколінь. Як свідчить наш історичний досвід, на це йде життя 10 і більше генерацій пращурів.
Національна ідентичність може сформуватися виключно на ґрунті універсальних, Богом встановлених правил та законів, і розвинутися у формах, іманентних для даної популяції, яка проживає в певному часі на певній території.
У цьому сенсі — перед нами велика перспектива.
У цьому сенсі за нами — невдалий у плані продуктивності експеримент зі створення держави на гнилому, неправовому фундаменті радянського безправ’я.
Сучасна Українська держава приречена — і на те немає ради. Події початку 2014 р. це тільки «підсвітили». Врятували країну, значить мене, ті, кого сьогодні називають добровольцями, волонтерами, ветеранами...
Але це вже інша історія.
[1] Грибоєдов С. В. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського: іст. дослідж.: дис. канд. іст. наук / Київ нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2001. — 19 с. — С. 16.
[2] Хитрá А. Я. Державно-правові погляди Павла Скоропадського: дис. канд. юрид. наук / Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2003. — С. 9, 10, 12—13.
[3] Гнатюк С. Л. Внутрішня політика Гетьманату П. Скоропадського (1918 р.): українська історіографія проблеми: дис. канд. іст. наук / Київ нац. лінгв. ун-т. — К., 2002. — 20 с. — С. 1, 9—10.
[4] Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — C. 14—15.
[5] Феденко П. Влада Павла Скоропадського (п’ятдесяті роковини перевороту в Україні). — Лондон; Мюнхен, 1968. — С. 24.