В основі цієї ворожнечі об’єктивно лежали фактори буденні. Буденність полягала, по-перше, в тому, що в Польщі «увесь народ і загал польського рицарства замикався <...> одним словом «шляхта»». Натомість на території сучасної України «єдиного народу-шляхти» ніколи не існувало. Над руським народом стояли три ієрархічні поверхи — князі, які були «наріжним каменем» усієї структури; «зем’яни-шляхта» (тобто усі благородно народжені, та військовий елемент — королівські бояри. Це принципове розшарування в побудові панівного політичного класу зумовлювало відмінності в обсягах статків, отже, пов’язаних з цим обсягів прав та привілеїв. Шляхта володіла від 3% (Брацлавщина) до 11% (Київщина) земельного фонду, хоча становила при цьому «абсолютну більшість шляхетського загалу» — від 64% на Брацлавщині до 76% — на Київщині. Ще один структуроутворюючий момент — «дебют» козацтва «на історичній арені», який припав на останні роки століття.
Саме цей дебют, який дуже швидко перетворився на мітельшпіль, став основною причиною розпалу Хмельниччини, яка спричинила гуманітарну, соціально-економічну та політичну катастрофу на більшості території сучасної Правобережної України, віддала її населення під ярмо іноземної, московської окупації, на віки визначила відносини між основними етнонаціональними групами цієї землі як конфліктні. Зазначений «дебют» посилив, крім соціального, і роздмуханий із політичних міркувань релігійний антагонізм між двома основними на той час християнськими деномінаціями[3].
Власне, цей конфлікт, як з’ясувалося вже за століття, і став основною причиною занепаду руських земель, зданих загарбникам Богдановими наступниками. На цих землях станом на першу половину XVII ст. мешкало:
— Брацлавщина — 450—500 тис. осіб (не менш як 220 шляхтичів) у 960 селах;
— Волинь — 680 тис. (шляхти — близько 860 сімей ) у 2130 селах;
— Київщина — 500—550 тис. (610 шляхетських сімей) у 1460 селах[4].
Загалом — 1630 тис. — 1730 тис. осіб, в т. ч. 1690 шляхтичів у 5510 селах.
Висновок перший
Упродовж семисот років, тобто від часів Володимирового Хрещення та «Руської правди» (988/1054 рр.) і до першого розділу Речі Посполитої (1772 р.), руська людність на території сучасної Правобережної України населяла держави, що їх з повним правом можна назвати «правовими». Середньовічні «українці» (насправді русини. — Д. Я.) в повному обсязі користувалися всіма належними тій чи іншій соціальній верстві правами, закріпленими в «Руській правді», «Статуті Великого князівства Литовського», у нормах магдебурзького, саксонського та звичаєвого права. Цими правами від народження користувалося принаймні двадцять поколінь тогочасних «українців». Причому права були нерозривно пов’язані зі становими обов’язками.
Якою зробили «Україну» під час російської окупації?
Упродовж півтора століття Російська імперія провадила на захоплених землях політику ліквідації чинних тоді прав та свобод підданців РП, політику національної, релігійної, соціальної уніфікації. Але можна констатувати, що станом на 1917 р. ця політика в цілому зазнала краху. Ліквідувати дійсні соціокультурні, релігійні відмінності між так званими «великоруськими» і так званими «малоросійськими» губерніями загалом не вдалося. «Малоросійські», натомість, чітко ділилися на дві нетотожні між собою цілості — «правобережну» та «лівобережну». Географічний кордон між ними проходив по правому берегу річок Дніпро та Псел, якщо зовсім точно — по східному кордону дії Статуту Великого князівства Литовського — унікальної збірки римського, магдебурзького, саксонського та звичаєвого права, норми якого регулювали життя тамтешньої громади та держави від Х ст.