Бах! – стрілило щось під столом. Дівчата скрикнули, пампушка вхопилася за серце, Бодьо гикнув, і з писка йому вилетів бичок в томаті. Славко нахилився під стіл.
– Боже! – зойкнула Наталя і затулила обличчя долонями.
Славко вийняв з-під столу пляшку шипучого вина. Перед тим він розкрутив дротик, а коли звертався до духа, підважив корок виделкою. Пляшка й бабахнула.
– Я напишу про нього вірша, – сказав Бодьо.
– Васильку! Я до тебе йду! – продекламував я.
– Це буде верлібр, – набурмосився Бодьо.
Ми зі Славком душилися від тамованого сміху і тільки перезиралися.
Аби розважитися, Славко запропонував викликати духів. Жоден з присутніх, окрім нас зі Славком, ніколи на таких сеансах не був і всі з тривогою в очах погодилися. Робити й так було нічого.
Кілька днів перед тим ми зі Славком побували на спіритичному сеансі. Запросили нас дві сестрички Рока і Ока (Роксоляна і Оксана), які мешкали у тім будинку, де зараз ресторація «Купол». Цей сеанс вразив нас так, що ми якийсь час не могли отямитися, але поволі все ж дійшли висновку, що стали жертвами змови. Хоча участь у сеансі брали також мама і бабця сестричок – яскраві панюсі в шляфроках.
Я швиденько намалював на столі по колу алфавіт, посередині накреслив хрестика, а по обидва його боки ТАК і НІ. Потім на тарілочці олівцем вивів стрілочку, тарілочку поклав догори дном так, аби стрілочка потрапила в центр хреста. Всі присутні мали покласти пальці обох рук на тарілочку. Тиша. Мертва тиша. Дівочі пальчики відчутно тремтять.
– Викликаємо дух Мазепи! – проголосив я.
– Може, не треба? – вжахнувся Бодьо.
Але я випив і мені було по цимбалах.
– Дух! Ти з’явився? Дай нам знак!
Тиша. Чекаємо. Всі зосереджено глипають на тарілочку. З Бодьового живота долинає тихеньке бурчання. Пампушка пріє. Наталя кусає вуста.
– Дух! Ти з нами? Дай нам знак!
Головне тут створити відповідний настрій. Публіка мусить увійти в транс. Тремтіння дівочих пальчиків стає усе частішим. І ось тарілочка, зробивши різкий рух вліво, зупинилася на «Так!» Дівчата зойкнули, Бодьо засопів і заворушив губами.
– Ти хочеш з нами говорити?
Тарілочка втекла в «Ні!»
– Ми тебе довго не затримаємо. Скажи нам, що буде з Україною?
Тарілочка поповзла по колу, спиняючись біля літер.
– Буде вільна, – відказав дух.
Тут я мушу пояснити одну річ. Тарілочкою крутили, звичайно, ми зі Славком, хоча Славко задля користі справи вдавав, що робить це вперше. Але ми наводили тарілочку тільки на перші літери, далі я міг навіть забирати свої пальці, і Славко також, а дівчата з Бодьом, не вірячи власним очам, продовжували гуляти по алфавіту за інерцією. Отже, мені досить було навести тарілочку на «Буде ві…», і ми зі Славком могли спокійно хляти вино, вечеряти, а ті чипіли над тарілочкою.
Мушу при тім сказати, що була в цьому всьому і дещиця містики. Не тільки на цьому, але й на багатьох інших спіритичних сеансах, які я організовував, звучало питання, коли ж Україна буде вільна. Не знаю чому, але я всюди називав 1987 рік. А сеанси проводилися в 1973–1975 роках. Я, звичайно, помилився на чотири роки, але цей рік чомусь мені настільки сильно впився у пам’ять, що я й усіх знайомих своїх переконував, що Союз розлетиться до дідькової мами в 1987 році. Правда була в тому, що тоді, власне, й настав початок кінця.
Потім ми перейшли на куди земніші проблеми. Пампушка поцікавилася, коли вийде заміж. Виявилося, що наступного року.
– Ну, так я й планувала, – погодилася вона і додала: – А за кого?
Чи міг я зіпсувати настрій Бодьові? Ніколи. Але тут і Наталочці закортіло дізнатися про своє заміжжя. Це в мене не викликало особливого ентузіазму, але якось викручуватися мусив.
– Є перепони, – відказав дух.
– Ромко? – спитала Наталя.
– Так.
– Що він може зробити?
– Вбити.
– О Боже! Він такий! Він може!
– Попереджати треба, – сказав я.
– Чи я подолаю ці перепони? – з благанням в голосі лопотіла Наталя.
Тарілочка зробила різкий зиґзаґ і опинилася в центрі хреста.
– Він відійшов, – прошепотів я.
– Але чому? Що я такого спитала?
– Може, втомився, – сказав Славко, виставляючи на центр столу пляшки й закуску. – Духи – вони примхливі… Колись моя бабця…
І в напівтемряві залунала страшна цвинтарна історія. Пізно вночі ми полягали спати.
Третього дня, як і належиться, ми організували поминки. На руках у нас опинилася поважна сума, і ми вирушили на закупи.
– Здалося б і Василька запросити, – сказав я.
– Без Василька не можна, – погодився Славко.