Выбрать главу

– Комітет держбезпеки! – прогримів голос. – Пройдімо.

Двоє невисоких, але здорових дядечків потягли мене до авта. Я намагався з’ясувати, в чому річ, але мені звеліли мовчати.

Авто зупинилося на теперішній вулиці Бандери навпроти прокуратури. Серце моє пірнуло у п’ятки. За ті кілька метрів, поки мене вели до прокуратури, я спробував згадати все найкраще у своєму житті. Але коли ми почали підніматися сходами догори, а прокуратуру проминули, я почав трохи заспокоюватися. Дядечки відімкнули кабінет. Усередині були стіл, кілька крісел і шафа. У шафі стояли папки.

– Сідай, – кивнув один із них.

– Ну, шо ж, – сказав другий свому колезі, – ти вже тут сам, а я пішов…

– Да, іди… Потім подзвониш. – І, коли двері зачинилися, звернувся до мене: – Ну шо, Юрій Павлович? Рішив побалуватись?

– Що ви маєте на увазі?

– Югослава, конєшно.

– Та це жарти!

– Знаємо ці жарти. Бери ручку, ось папір, пиши.

– Що писати?

– Які розмови з тобою як югославом вели. Що просили передати за кордон. Що привезти. Все пиши.

Я здогадався, що мене заклав Ромчик. Хто ж іще!

– Шо задумався? Хто заложив? Можеш успокоїтись. То була не одна особа.

– Послухайте, я навіть не пам’ятаю ці п’яні розмови. Крім того, я не знайомився зі всіма за руку і не знаю, як кого звати.

– Так шо, тобі фотографії організувати?

– Я багато випив, мені весь час підливали. Мене справді запитували про різних письменників, але я не пам’ятаю, про кого.

– Про Солженіцина пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, – відмовлятися було безглуздо. – Але ж я нічого не відповів.

– Да, но ти обіцяв привезти «Архіпелаг ГУЛАГ».

– Справді? Звідки ж я його візьму?

– Ми тобі дамо. Хароше ізданіє.

– Дякую, але розповсюджувати антирадянську літературу я не буду.

– А прописку у Львові хочеш?

– Ні, – збрехав я. – Краще я у Франківську буду жити.

Ми довго ще торгувалися, чекіст пригадав усі мої грішки ще з інституту, пригрозив притягти за неробство й урешті поцікавився:

– А які тобі вірші передав Богдан Марцінко?

– Жодних.

– Но повинен передати?

– Казав, що дасть якісь вірші. Я їх не бачив. Крім того, я збираюся сьогодні додому.

– Ну-ну, куди спішити? Візьмеш у нього вірші і подзвониш мені. Ось телефон. Тільки після цього поїдеш додому. Ясно?

Я кивнув.

– Можеш іти.

У пошуках легкого хліба

1

Я брів, наче сновида, куди ноги вели, а ноги вели мене на Ринок до «Кентавра». Незважаючи на білий день, у кнайпі було тлумно. Я сидів сам за столиком, і мені було зовсім незле. Незабаром до мене підсіли дві гарненькі дівчини. Обидві високі, та це єдине, що у них було спільне. Одна з них мала кругленьке личко, густе темне волосся і налите здоров’ям тіло. Друга була руда, з тонкими рисами обличчя і хитрим поглядом.

Дівчата замовили по коктейлю і запалили, я тупо дивився на їхні фужери, в яких чотирма кольорами вигравав напій. Вони цмулили його через соломинки й упівголоса перекидалися якимись дурними фразами. Тільки я подумав, що варто з ними заговорити, як до столу підсів четвертий персонаж, грузин, приблизно мого віку.

Він відразу почав ліпити анекдоти, й дівчата ожили. Потім він запропонував випити за знайомство. Грузин вирішив, що ми одна компанія, і почав виставляти коктейлі. Звали його Тенгіз, і цікавила його більше тілиста Оксана, тож я зайнявся рудавкою. Від випитого дівчата розслабились, але до певної міри. Коли грузин почав підбивати свою кралю усамітнитися, вона ніяк не погоджувалася.

– А всі разом поїдемо?

– Я не знаю… – мимрила Оксана. – Мар’янко, як ти?

Мар’янка зиркнула на мене.

– Можна й поїхати, – відказав я.

Грузин піймав таксі, ми виїхали на Личаківську і, завернувши на Мучну, спинилися біля кам’яниці у глибині подвір’я. Тенгіз винаймав тут помешкання.

У нього виявився чималий бар: на столі з’явилися коньяк, шампанське, м’ятний лікер, сир, червоний кав’яр і цитрина. Господар став демонструвати свої коктейлі. Панночки були в цій справі ще недосвідчені й не знали, як такі коктейлі вставляють.

Потім ми стали цілуватись, і коли я врешті відірвався від Мар’яниних уст, то помітив, що ми самі. Тепер нам не зоставалося нічого іншого, як перебратися на канапу.

– Зачини двері, – попросила Мар’яна.

Заки я припер двері фотелем, вона скинула джинси.

2

Вечоріло. Ми лежали на канапі, я дивився у стелю, смоктав через соломинку шампанське і намагався виплутатися з Мар’яниних розпитувань. У певні хвилини панночок починає цікавити, кого вони пригостили своїм скарбом. Правди в моїх відповідях було обмаль. У таких випадках я називався художником. Це справляло позитивне враження і позбавляло багатьох інших запитань. Говорити дівчині, що ти поет – небезпечна річ, бо вона відразу ж попросить щось прочитати, а якщо вона у поезії тямить, як вовк на звіздах, то ризикуєш виглядати на сьвірка. Художник – це вже щось інше. Тут навіть не конче мати картини, можна сказати, що робиш мозаїку чи розмальовуєш церкви, і продемонструвати вітражі «власного» виробу. Я навіть не підозрював, що не мине багато часу, як я і справді зароблятиму на життя малярством.