– А так?
– Та добре вже, – ліниво махнула рукою і важко покривуляла на своїх жиляках.
У «Кентаврі» ми просиділи до вечора і добряче зголодніли, а що час був зустрічатися з поляком, то разом подалися до готелю «Львів». Уже здалеку ми помітили знайомий газик, який стояв перед рестораном.
– Засідка, – сказав Тенгіз. – Дівчатка, йдіть до ресторану, займіть столик і замовте нам що-небудь на свій смак. А ми ще одну маленьку справу маємо в готелі.
– Нічого собі! – здивувалася Наталя. – Ми замовимо, а ви не прийдете.
– Ображаєш! На, – і Тенгіз вручив їй п’ятдесят «крабів».
– Ну, це інша річ.
Ми з байдужим виглядом продефілювали біля міліціонерів і зайшли в готель. Поляк на нас уже чекав. Номер його був завалений товаром. Окрім джинсів, джинсових сорочок і спідничок різних кольорів, були ще й светри, колготи, хустини. Весь цей турецький «самопал» пишався ярликами відомих фірм, але був для нас вигідний, бо коштував дешево, а що призначався для рагулів, котрі на фірмових речах не тямили, то навар передбачався суттєвий.
Ми хутко добили торгу, і Тенгіз навіть викупив у поляків дві велетенські торби, які ми вщерть натовкли шматами.
– Мусимо наш гешефт обмити, – сказав поляк, ставлячи на стіл пляшку «Житньої».
Ми випили, та наші чола від цього не прояснилися, – нас мучила думка, як це все добро тепер винести з готелю до авта.
– У вас проблеми? – поцікавився поляк.
– Біля входу стоїть той самий міліцейський газик, який за нами їхав. З торбами ми не можемо ніяк з’явитися.
– Якщо хочете, можете лишити в мене. А поки що підемо до ресторації. Не вічно ж він там стоятиме. Хоча… стривайте… коли ми сюди вселялися, якраз із вивільнених номерів виносили брудну постіль і спускали ліфтом униз. Там унизу є пральня і мусить бути чорний вихід.
– Справді! Як ми раніше не здогадалися?
Нам вдалося непоміченими покинути готель, занести речі до авта і відігнати його на платну стоянку неподалік. Підходячи до ресторану, помітили ошелешені погляди міліціонерів. Вони бачили, як ми входили до готелю, та не бачили, як виходили. Тепер у них з’явилася цікава тема для обговорення.
Дівчата, відчувши шару, вкрили закусками цілий стіл.
– Де ви пропадали? – завуркотіли вони підхмеленими голосами. – Нас уже тут почали знімати.
– Скільки давали? – поцікавився я.
– Що за жарти?
– Я просто хотів сказати, що даю на карбованця більше.
– Йди в баню.
– Подарунок! – сказав Тенгіз і простягнув їм по дезодоранту.
У нагороду нам дісталися цьомчики, та ситий любов’ю не будеш, і ми взялися наминати. Наталя, здавалося, вже змирилася з тим, що переїзд до Югославії з технічних причин не відбудеться, і зосередилася на грузинові.
Я помітив, що попри наш столик уже кілька разів пройшовся якийсь хлопець, і щоразу уважно нас обстежував.
– Ти помітив? – штурхнув я Тенгіза.
– Ну і що? – стенув той плечима.
– Не знаю. Мені здається, що він нами цікавиться.
У ту ж хвилю хлопець знову пройшов повз нас і ледь помітним рухом кинув недопалок цигарки в Тенгізів келих. Ми не відразу второпали, що сталося.
– Ой! – зойкнула Наталя.
– Ах сука! – спалахнув мій кумпель і зірвався з місця.
Хлопець тим часом уже покидав залу ресторану. Грузин зірвався з-за столу і рвонув навздогін. Хвильку повагавшись, я вчинив те саме. Так за тим хлопцем ми і вилетіли з ресторану, але тільки для того, щоб умить опинитися в оточенні трьох збуїв.
О-о-ой, подумалося мені, здається, нас будуть бити. Про всяк випадок я втягнув живота і зціпив зуби, щоби не повилітали. Тенгіз опустив праву руку в кишеню, де у нього лежав самовикидний ножик.
Раптом у темряві пролунав чийсь знайомий голос:
– Це вони, забирайте.
Кому цей голос належав, я згадати не міг. Нас повели попід руки через дорогу, і на всі наші смикання та запитання відповідали мовчанкою. Пройшовши метрів сто, опинилися перед дверима з табличкою «Міліція». Мені відразу відлягло від серця, і я розціпив зуби.
– Що таке? Куди ви нас ведете? Що ми зробили?
Нас заштовхали всередину. У кімнаті за столом сидів капітан і читав газету. З-за спини знову пролунав знайомий голос:
– Попалися голубчики.
Я озирнувся й упізнав одного з тих міліціонерів, котрі патрулювали трасу. Був рудий з червоним обличчям. Капітан ковзнув по нас поглядом, сповненим глибокого смутку.
– Сідайте.
– Які до нас претензії? – спитав Тенгіз.
Капітан усміхнувся.
– Де товар?
– Який товар?
– Таваріщ нє по-онял, – похитав капітан головою і подивився на мене: – Може, ти скажеш, де товар?
– Та я в очі не бачив ніякого товару.