Одне слово, я там не перепрацьовувався. Моя наукова робота полягала в тому, що я нумерував аркуші архівних документів. Просто тупо нумерував їх олівцем. Оскільки така робота не вимагала розумових зусиль, то я водночас читав ще й книжку, тримаючи її в шухляді столу, й автоматично цифрував картки. У будь-який мент, коли б відкрилися двері, я міг, нахилившись вперед, засунути шухляду животом.
Однієї суботи всі працівники архіву поїхали на екскурсію в Олеськ. Спочатку пооглядали замок, а потім отаборилися на природі і влаштували пікнік. Галявина, на якій ми розташувалися, мала по ліву руку поле кукурудзи, а по праву гай з густими кущами ліщини. І от, відчувши потребу усамітнитися, я подався в кукурудзу. Зайшов углиб якихось кілька метрів і тільки-но почав збагачувати ґрунт надлишками рідини, як в очі мені впало щось біле, велике і пухке. За мить я з жахом уже зрозумів, що це: то була задниця директриси А. Мільшиної. Вона сиділа до мене задом і бачити не могла, але її увагу привернув якийсь дивний дзюркіт, який накладався на її власний, і вона озирнулася. І тут наші очі зустрілися.
Тільки уявіть собі цю незабутню картину: дама поважного віку з голим задом і юнак з виваленим причандаллям! Добре, що на цей момент не об’явився хтось третій. Директриса вибалушила очі і спочатку навіть роззявила рота, щоб обізвати мене збоченцем, який підглядає за цюняючими дамами, а понадто директрисами, але коли погляд її опустився трішки нижче, вона захлинулася повітрям. Ні вона, ні я не перервали свого природного процесу, аж до самого завершення. Цей оригінальний брудершафт закінчився тим, що я, як джентльмен, зник у кукурудзі й зачекав, поки першою вийде дама, а тоді прошмигнувши метрів сто нижче, вийшов з хащів і сам.
До кінця пікніка директриса ховала від мене очі, та я й не намагався на неї дивитися. Але справжня благодать на мене чекала на роботі – я міг уже скільки завгодно запізнюватися, мене просто не помічали, від мене не вимагали розписуватися. Директриса навіть до нашого кабінету не заходила, хоча раніше робила це принаймні тричі на день.
– І що то сталося, що наша перша дама нас відреклася? – розмірковувала вголос пані Мокрицька.
– Вона зрозуміла, що ми безнадійні і нас перевиховати неможливо, – сказав Янек.
– Як ви гадаєте, Юрцю? – несподівано спитав пан Бодьо, підступно усміхаючись і граючи очима. – Чи кукурудза вже доспіла?
Я здивовано зиркнув на нього: невже він тоді щось помітив? Але пан Бодьо не продовжив тему, а й далі усміхався, щось мугикаючи собі під ніс. А за кілька днів він приніс варену кукурудзу і всіх пригостив, а мені сказав:
– Я чув, Юрцю, що ви дуже любите кукурудзу.
– Але тільки їсти, – сказав я і зиркнув на нього, та він уже відвів погляд і знову щось своє мугикав.
– Цікаво, що ще можна робити з кукурудзою, як не їсти, – розмірковувала пані Мокрицька.
– Не так з кукурудзою, як у кукурудзі, – докинув пан Бодьо і вмить знову сховався у свою шкаралупку.
Я знав, що видобути щось конкретніше з цього равлика марна справа, і так для мене й залишилося загадкою, чи був він тим третім, хто міг стати свідком дуету «цюнь-цюнь-бемоль».
Шкарпеткова соната
Життя без прописки було сповнене ризику. Вирішивши, що від години до години я працювати більше не буду, я підшукав собі фіктивну роботу, на якій би тільки числився. Але й для неї потрібна була прописка. І хоча я фарцував, брав на квартиру поляків і заробляв більше, ніж заробив би на посаді вчителя, але у ті дрімучі часи була кримінальна стаття за «тунеядство», і це мене гнітило.
Увечері я частенько вирішував свої фарцові справи в ресторанах, у мене було коло знайомих, які займалися перепродажем речей, але всі вони десь рахувалися на роботі, а я ні.
Вечорами в ресторані збиралася поважна публіка – поляки, які приїхали спродати товар, фарцівники, проститутки, злодії, перевдягнені мєнти і кагебешники. Ці останні чергували у кожному вечірньому закладі, і хоч вони постійно мінялися, аби не мозолити очі, їх важко було не розсекретити: адже їх видавала особлива поведінка офіціантів, до їхнього столу ніхто самовільно не міг підсісти, а лише з дозволу адміністратора.
Мій кумпель Любко на прізвисько Прум-прум якось сказав:
– Тут є один тип. Він усе може.
– Де «тут»?
– Оно сидить за столиком.
Я зиркнув у вказаному напрямку і побачив лисого опецька, який зосереджено розправлявся з великим шматком м’яса. Голова його нагадувала гарбуз, який почали різати навпіл, а потім передумали.
– Його звати Кулюс.