– Може, помогти? – спитав я.
– Не треба. Він і сам справиться, – відказав Славко.
– Я мав на увазі її.
– Навіть не думай. Скільки я їх знаю, стільки він її лупить. Деяким жінкам це подобається.
Кобіта верещала, мов несамовита. Очевидно, це входило до програми. Нечисленні перехожі намагалися нас обминути.
– Робиться нецікаво, – сказав Славко. – Пішли?
– Не будемо прощатися?
– Ну, якщо маєш таке бажання, то поцілуй їй ручку. Вона з порядної родини.
Ми розвернулися й рушили до гуртожитку. Там уже чекали наші панночки і, звичайно ж, Богданчик. Чекали, що ми принесемо щось випити й закусити. Але грошей у нас було на двох, як кіт наплакав.
– Може, у Василька позичити? – спитав я, коли ми трішки відійшли.
– Спробуй, – стенув плечима Славко.
Я вернувся і гукнув:
– Васильку! Можна тебе на хвильку?
Василько випростався.
– Хлопці, я вже кінчаю!
– Васильку, дай десятку!
– Ви що – вже йдете, сволочі? Мені ще трохи лишилося!
– Вже пізно.
– Ну, на, – сказав, простягаючи гроші.
Жінка його весь цей час намагалася підвестися зі снігу, але Василько щоразу її повертав у ту саму позицію.
Я взяв гроші і наздогнав Славка. Ми зайшли в гастроном, купили вина, консервів, хліба і сиру.
– Знову ми принесемо все готове для Бодя, – сказав Славко.
– Ну! І будуть вони зі своєю пампушкою жерти і пити за наш рахунок!
– А давай його розіграєм.
– Щоб видурити і з нього гроші?
– Ясне діло! Але це не так просто.
– Кому ти кажеш! Але мусить бути одна причина, від якої він не викрутиться.
– А то ж яка?
– Смерть.
– Здурів, чи що?
– Та не наша.
– А чия ж?
– Василькова. Скажемо, що він після військових маневрів посадив нас у БТРа і взяв із собою прокататися. Але перед тим випив. На швидкості врізався в стовп. Кермо йому розгаратало груди і він помер на наших руках.
– Слухай, ти колись видів БТР?
– Нє.
– Яке в сраці кермо?
– Не має значення. Бодьо тим більше його не видів.
Коли ми з’явилися в гуртожитку, у нашій кімнаті кипіла бурхлива п’янка. Зібралося зо два десятки студентів.
– Де ви пропадали? – повисла на мені Наталя.
У нас були кам’яні обличчя. Славко вимкнув музику. Запанувала гробова тиша, чути було, як у Бодя бурчить живіт.
– Сталася біда… – сказав Славко. – Мій кумпель… мій, можна сказати, побратим… Василько… – я шморгнув носом і покивав головою. – …загинув…
Василька знало все товариство, бо він тут частенько пропивав свою платню. В одну мить усе загуло, заметушилося, всім хотілося негайно дізнатися причину загибелі, але ми, як справжні драматичні актори, не поспішали. Ми спочатку сіли до столу і випили. Ми ж стільки пережили! Ми втратили найдорожчого кумпля!
Наталя підсіла до мене і гладила мою голову. В очах її бриніли слізки. О, як вона в цю мить мене розуміла!
– Після маневрів, – промовив Славко в суцільній тиші, – Василько посадив нас у БТР і ми поїхали в Брюховичі в «Колибу». Ну, ми перед тим уже трохи випили… і от на закруті мчить на нас «Волга». Обганяє «запорожця». Мчить просто в лоб. Василько робить різко вправо! БТР заносить! Ми вилітаємо на узбіччя, через фосу і – зі всього розгону в сосну! Нас кидає вперед, але ми з Юрком сиділи ззаду і відбулися лише переляком… а от Василько… Його з такою силою кинуло на… на… цей, як його…
– Важіль! – підказав хтось.
– Еге! На важіль. Смерть на місці. Ну, ми, звичайно, «швидку», туди-сюди, міліція, військова прокуратура… післязавтра похорон.
– А де його будуть ховати? – спитав хтось.
– На батьківщині. На Тернопільщині. Ми туди, звичайно, не попремось, але на вінки варто скластися. Ну, і поминки здалося б організувати. Все ж таки ми були колєгами. По три краби.
Нарід почав лізти в кишені і робити внески, хто не мав при собі, біг до своєї кімнати й приносив. У загальному пориві Бодьо викрутитися не міг ніяк і таки видобув із надр своїх безмежних штанів гроші. Розлучався він з ними з таким нещасним виразом, мовби втрачав нирку.
Забава таким чином завершилася і студенти розійшлися. Зосталося нас шестеро. Я вийняв з торби вино й консерви і сказав:
– Ми пережили такий стрес, що мусимо його втамувати.
Присутні нас зрозуміли. Глибока печаль не завадила все ж таки Бодьові напихатися консервою.
– Ще вчора… – плямкав він, – ще вчора він сказав мені: «Бодик! Ти засранець!» А сьогодні вже його нема.
– Ну, чому нема? – спитав Славко. – Душа його зараз, напевно, з нами. – І, підносячи шклянку вгору, гукнув: – Васильку! Якщо ти нас чуєш, дай нам знак!