Ось як високо звучало слово Тараса Шевченка! Долетіло воно і до кавказьких, і до чорногорських верхів. Й окрилило "Січі" та Українських січових стрільців. Михайло Горбовий у спогаді "За кращу долю України" писав про день відкриття пам'ятника Шевченкові в Косові: "Увесь Косів із сусідніми селами виглядає як один великий воєнний табір із давніх запорозьких часів". А виходили з Косова гуцули-добровольці, співаючи пісню:
Чи дивуватися, що боротьба проти поневолювачки Росії і поневолювачів росіян перетворилася для гуцулів на свято, свято, від якого ніхто не бажав відмовлятися? А от за чужі інтереси верховинці воювати не поспішали, вважали за краще ховатися в горах від мобілізації до австрійського війська.
Коли ж у серпні 1914 року імператор Франц-Йосиф виповів війну Росії, гуцули хмарами посунули з гір. Батьки ж і діди новобранців щиро заздрили своїм дітям й онукам, що їм пощастило вийти на бій з Росією. "І вже старий батько-гуцул не давав синові в руки бартку й пістоля за черес, і не справляв його в дебри, у звори, щоб добре сховався перед "бранкою" до чужого війська, — свідчив Горбовий, — а тремкими руками благословив сина-леґіня у щасливу путь:
— Ти шєсливий, синку, що-с діждав стати борцем за свою справу, за нашу рідну Україну! Ми, старі, боролися за чюже… Тепер не те. Тепер ясно за шо!.. Най пізнают вороги, що то є Гуцул!..
І мати старенька… вибирала свого леґіника-мізинчика як до вінчання… І, цілуючи в голову, зворушено приговорювала:
— Хочь ми старі обоє лишаємоси, але я не баную, шо ти, синку мій, пишний та срібний, йдеш від нас, я серцем, душев чую, що так мус бути! Шо це настав такий великий час, не кождий єго може діждатиси… Воюй за ту нашу Україну, що про ню (неї. — Ред.) нам красні книжки читав-єс, співанки співав-єс".
Які "красні книжки"? Чи не "Кобзар" Тараса Шевченка?!
Не можна без хвилювання читати про події на збірному пункті у Стрию, куди зійшлися гуцульські "самохітники". Коли вони дізналися, що якась темна сила вирішила відправити їх додому, розпачу не було меж (уже згодом з'ясувалося, що це була ініціатива поляків, які, засівши на високих становищах в австро-угорській армії, не хотіли, щоб в її межах творилися українські національні частини, бо розуміли, що це зародок Українського війська, з яким невдовзі доведеться битися і за Галичину, і за Волинь, і за Гуцульщину).
Горбовий згадував, як "заморозила всіх" вістка, що гуцулів "мають завернути домів". "По першому пригнобленню прийшла реакція: лють на того невидимого ворога, що сміє Гуцулам боронити йти на війну.
— Як?! Хто сміє нас завертати?! — почали викрикувати одні навперед других. — То ми на це прийшли сюди, щоб вертатись домів з устидом?..
— А то що, то ми маємо бути гірші від других, га? То другі здібні на "войну", а ми ні?!
— Не йдемо додому! — кричали всі.
— Не підемо! За жадні гроші не підемо! Най нас тут віб'ют, або що, а додому не підемо!"
Коли ж Сень Горук наказав сформувати курінь із косівських, снятинських і коломийських стрільців, всі "проясніли, усміхнулися, наче засуджений, як почує про волю". Та під час обіду знову пронеслася тривожна вістка: мають вибирати кращих стрільців, а інших повернуть додому. "Обід уже не смакував, хоч і голодні були. Кождий ждав наче засуду, а в душі леліяв потихеньки самолюбну думку — коби тільки не мене завернули". Невдовзі Сень Горук оголосив: хто "хоче на війну", стати праворуч. "Направо перейшли відразу всі до одного".
Верховинців усе ж розділили на дві групи, одна з яких мусила вертати до дому. Розпачу поворотців не було меж. Що тільки не вигадували вони, щоб залишитися у вояцьких лавах! "Упосліджені" молили щасливчиків помінятися місцями. "Переконували, що війна не для них, що шкода здоровля, що на війні дуже страшно і т. п., тому якраз вони повинні замінятися. Иньші знова купували собі місце між "вибраними", або давали яку одежину зі себе, годинник тощо. Декотрі то так-таки влізли між "вибраних" і заявили рішучо, що не уступлять за ніщо у світі".
Хіба не така вдача у наддніпрянських козаків?
Згадуються події у великому селі на Слобожанщині біля шосе Харків — Вовчанськ у грудні 1918 року. Тут зосередився Окремий гайдамацький курінь ім. Яна Кармелюка та піша старшинська сотня харківського гарнізону. На відтинку куреня — абсолютний спокій. Ворога не видно й не чути. Козаки нудьгують без боїв. Та 1 січня 1919 р. в село, що верст за 12, прибув більшовицький відділ. Отаман Ігор Троцький вирішив уночі наскочити на нього. Одразу все заворушилось, "на лицях уже не видно нудьги, всі ніби підросли, повеселішали". Старшини вітали козаків із наступом. "Усі страшенно радіють, — згадував Юрій Сас-Тисовський. — Хтось кричить, що в нього є багацько знайомих дівчат у Вовчанську і що він усім гарантує веселих та приємних Різдвяних свят. Сміх! Радість! Всі готуються до наступу, що його так довго чекали".