Выбрать главу

Сходимо на долину, на коридор біля тюремної канцелярії. На кінці коридора стоять, трясучись із переляку, ті, що перші пішли за бандитом. Збиті у громадку, похапцем одягаються. Але розпитати, в чім річ, годі. Не пускають сторожі.

За хвилю відчиняються двері канцелярії й звідтам вилітає, наче з проци, наш тов. Шкрібляк, 40 літ, з Яблониці. Голий, під пахою одіж, втікає, постогнуючи, тіло в синцях, а за ним женеться якийсь жовнір, приговорюючи:

— А маш Українен! Маш!

І б'є дротянкою куди попало. За кождим ударом кров витріскує з тіла.

Входжу до канцелярії. Не встиг я оглянутися, як щось сильно вдарило мене по голові, й я полетів у другий кут. По кімнаті понісся скажений регіт. Тут мене якийсь ключник копнув у живіт і я полетів у другу сторону. Там третій ударив по зубах, вибиваючи два зуби, і я знова полетів на іншого. Той кричить:

— Чего тронцаш?.. — І знову б'є…

Отак я літав добру хвилю, як м'яч, битий биківцями, коликами, дротянками куди попало. Між тим почали роздягати, дальше б'ючи. Насередині — купа ріжнородного одягу, перемішаного. Привели перед стіл, за яким сидить одноногий сержант [Чиж] і описує кожного. Другий якийсь прискакує, б'є по голові й питає, чи то мій черевик у нього. Не спостиг я оглянутися, як цей із-за стола вцідив п'ястуком межи очі, аж потемніло, і собі кричить:

— Ґдзє сен оґльондаш?..

Опісля повели, б'ючи, до другої кімнати, де була міра. При тім виробляли зі мною що лише хотіли, а що — годі описати. Мені прийшла думка, що коли б так нагодився якийсь старшина, треба би внести зажалення.

Аж тут почув я регіт із третьої кімнати. Заглянув я через відчинені двері, а там сидить за столом вся управа тюрми, з комавдантом Гурскім[19] на чолі. Дивляться через двері до "екзекуційної" салі, попивають пиво і регочуться скільки влізе. Бо то саме покликали нового в'язня, старенького, сивого Танасія Лабуду із Гриневи, зігнули його вдвоє і б'ють биківцями.

На цей вид так мене лють взяла, що я зрезиґнував уже жалітися, а пішов одягатися до першої кімнати. Тут мені вияснилося, чому то всі голі вилітали з одіжжю під пахою. При одяганні одні ключники били і принаглювали, щоби одягатися, а другі вмисне мішали всі одяги, щоби не можна віднайти свого. При тім перешукували кишені й ремені…

При цій другій бійці кождого йменовано якоюсь старшиною "Чорногорської републики". Одного "президентом", другого "Генералом" і т. п. Мене назвали "міністром війни"… Коли я сяк-так одягнувся, крикнув оден:

— Пляц для пана міністра!..

Це був знак, що всі мали ставати в "улицю", між котрою мусів пройти новоіменований, а вся "улиця"-шпалір била (затверджували іменування) куди попало, і то биківцями. Ззаду йшов оден "старши жолнєж" (присліпуватий на одно око санітар) і дротянкою з колючками гнав аж на кінець коридора. По дорозі старався ще вирвати якусь частину одягу, кинути назад і кричав, щоб вертати за нею, щоби він мав ще нагоду побити. Чудова була "номінація"…

До канцелярії кликали все свіжих. А на коридор приходили бандити із грубезними палицями. Це переважно були з тих, що у 1918 р. брали участь в обороні Львова, які пізніше були засуджені польським судом за бандитизм.

На коридорах у той час робив службу сторожі якийсь відділ Познань-чиків. Хлопці стрункі, постава бадьора, в очах видно інтелігентність. Вони дуже здивовано зразу гляділи на це все. Були прямо приголомшені цим усім. Декотрі відважилися нас запитати, що це є такого. Та не було часу пояснити все як слід, бо оті бандити-засудженці загрозили їм, що скажуть комендантові варти, що вони "розмавяйон з бандитамі", цебто з нами… Але вкінці і їм стало цього забагато й вони заявили свому комендантові, що в таких обставинах вони не можуть робити служби. Або най перестануть знущатися над Гуцулами, або вони воліють піти на фронт, ніж на це все дивитися (подібні случаї не раз доводилося нам запримітити таки тут, у Львові, Коломиї, ато й по дорозі).

Після того всіх нас узяли до купелі. Одіж дали до відкажувача і почали всіх стригти, голити. При тім відбувалися дальше найдикіші знущання. Аж тут я зауважив, як виглядаю. Тіло ціле посічене, скровавлене дротянками, посиніле, а місцями аж чорне від биківців і палиць. І інші були теж здорово побиті, та таки найдужче мене обтовкли. Співтовариші дуже жалували мене, але й дивувалися, що я, мимо всього, не стогну, не жалуюся…

Між тим вийшли давніші мешканці-в'язні на прохід. Самі польські старшини. Між ними оден поручник Бухельт із Заболотівщини, з яким ми ще в Коломиї в тюрмі познакомилися. Звав мене чомусь отаманом і говорив через "ти". Впрочім, "тикав" усім. Заглянувши мене через вікно, приступив і здивовано запитав:

вернуться

19

Цей був згодом судово караний за всякі надужиття і т. п., а з ним і другі помічники його. — Прим. автора.