Зараз на другім коридорі сказали нам скинути обуву і йти босо, щоби не стерти блеск із долівки, — про що ще поговоримо. Місцями коридори були муровані. А всі вузенькі, декотрі майже на одного чоловіка. Головно вихідний.
Заведено нас на другий поверх під ч. 79 і 80. Це є кінцевий коридор (ч. 79) і кімната (ч. 80), яка є майже на висоті церковного склепіння. Церква була за стіною. Коли б так продовбав стіну, то впав би в церкву… Вікна в цій кімнаті при самій долівці. І це опісля, у приморозки, не одному відбилося тяжко на здоровлю.
Розгостилися ми на долівках і призадумалися. А песимісти зараз своєї торочать:
— Отут, братчики, нам амінь! Аж відси не вийдемо…
Та на них зараз нагримали другі, й ті замовкли. За хвилю поснули.
На другий день здивувалися ми дуже, коли не вчули жадних криків, лайок і т. п. Входить ключник, каже йти по снідання, яке принесли на сусідний коридор (чай і хліб). Опісля "киблювання". Знова все спокійно. Киблі повиносили на коридор, звідки їх забрали інші в'язні, а опісля поприносили вже чисті. Проходу раннього не було.
На обід теж новина. Пайки доволі обильні: бараболяна юшка, м'ясо і на третє або макарони, або налисники з мармолядою, часом і чай. На вечеру часом чай. А деколи на друге снідання приносили мармоляди. І так майже цілий час було з харчем.
Дивувало нас, звідки воно береться стільки м'яса, що майже щодня дають його. Аж коли за якийсь час побачили ми, як з місточка привозять на возах цілі кінські тулуби, з головою й копитами навіть, лише без шкіри, справа стала нам ясна…
Але вибирати не було що. Змордовані попередньо, були би того коня таки з копитами гризли. Це був одинокий харч. Ані з дому, ані з Комітету не діставалося тут жадної допомоги. Не диво, що ніхто не маринував собі забагато. Дадуть той обід з кінським м'ясом, то не то щоби хто бридився їсти, але дотепніші починають ще й іржати по конячому, натягаючи його в зубах… Або не раз, як крізь вікно котрий побачить, що ведуть коня, зарже, другий підхопить, і вже по казнях знають, шо на обід конина певно буде.
Все ж таки на душі відрадніше було. Головно тому, що не чулося тих сикатур, криків, тих моральних тортур. Не кажу, щоб обслуга (ключники) були ангелами… Навпаки, по їхньому поведенні було пізнати, що вони раді би теж дати серцю волю.
За якийсь час ми довідалися від других політичних в'язнів, що тут донедавна були страшні відносини. Майже такі, як у Львові, або й ще гірші. Аж голодівкою вибороли собі в'язні (політичні), що настало трохи краще життя.
Кілька днів перейшло якось супокійно. Ніхто нас не зачіпав, і ми нікого теж… Жили собі там, хліб жули. Згодом дозволили нам виходити на прохід. Він відбувався на внутрішному подвір'ї, тобто між чотирма височезними стінами, яких 15 м2, з якого видно вгорі лише кусок неба. Більше нічого. Вгорі на мурі ще було видно стародавний соняшний годинник.
На подвір'ї попід стіни був вимурований круглий хідник, по якому треба було ходити двійками у круг. На середині подвір'я — канал, до якого виливають із кіблів. Попри той хідник ціле місце у крузі засаджене квітами.
Звичайно ключник випустить усіх на те подвір'я, двері замкне, і крутися. А сам ніби пішов. І нам так зразу здавалося. Але як раз оден із нас урвав квітку, щоби занести її до казні, той звідкись надлетів і так заїхав півметровим ключем, що відхотілося всього. На цьому ми переконалися, що хоч ми зачинені ніби у величезній бочці, то нас стало слідити кілька пар очей. Про це ми мали нагоду не раз переконатись і на своїй шкірі.
Йдучи коридорами, переходилося попри казні всяких в'язнів. Біля кождих дверей табличка: "Н. Н. прибув тоді а тоді. Засуджений на стільки а стільки літ. Має вийти тоді а тоді і т. д.". Оден був засуджений на 35 літ. Дістав був оден вирок на 15 літ, втік із тюрми, вбив свого противника і дістав другий раз 20 літ.
Всі оті таблички на купу взяті роблять дуже пригноблююче вражіння. Тільки вдуматися в положення тих людей, дарма що то бандити. Сам оден сидиш у келії стільки літ, не бачиш нікого з людей, не знаєш, що де робиться, або знаєш дуже маленько, і то неточно, день у день одне й те саме, і та страшна певність, що воно до означеного речинця не зміниться.
Я мав нагоду обсервувати одного "вічняка", який мав за місяць виходити на волю. Просидів щось 15 чи 20 літ. Переворот у 1918 р. захопив його в тюрмі, а про зміну дізнався аж тоді, як прийшла нова сторожа.