Але найспритнішим був Дмитро Понеполєк. Це наймолодший наш товариш із Голов. Він взагалі добре держався. При слідстві його били так, що по чотири рази водою відпивали, як умлівав, а нічого не могли з нього вибити. Цей Понеполєк був у нас від літератури. Сприту треба було мати тут доволі, бо вся наша праця була "нелегальна". Управа тюрми знала лише за ті книжки, що прийшли із "Просвіти" перший раз. З визичуванням треба було критися. Тож, коли лише повстаємо, я ладжу книжки, а Понеполєк уже жде напоготові. Бо найкраще було обмінюватися книжками підчас "кіблювання", коли є суматоха і всі в'язні на дворі чи на коридорях. Я проводив точну евіденцію визичуваних книжок, тож кожда казня була в час заосмотрена у книжку.
Я лише поназначую:
— "Син України" піде на 38, "За сестрою" — на 40, на "шпитальку" даш "Історію України", "Малолітного" (Чайковського) — на 31.
Вертають із "кіблювання", а я вже бачу по сяючих очах і усміхненому лиці Понеполєка, що все пішло якнайкраще. Не помилив нічим. Ще й передає ріжні запити, бажання щодо книжок і т. п.
Книжки визичувалося не лише політичним, але й всім іншим. У кождій казні були свідомі. При цьому я переконався, яким то добром можна впливати на найбільших злочинців, хоч би й такими книжками. А між ними були й такі, що мали по 6 і 8 літ тюрми. І за деякий час праці нашої випозичальні багато змінилося на краще. По казнях притихли дикі крики й співи, стало тихо або заводилося читання на голос, якого згодом стали слухати навіть в'язні Жиди й Поляки.
Ця зміна згодом впала в очі тюремній владі. Зачали слідити, зробили трус по казнях і в кождій казні найшли по книжці. За це на мене трохи нагримали, мовляв, книжки ми дозволили лише для вас, політичних, а ви зичите всім. Хочете зробити зі злодіїв політиків!.. Я на це теж незле відповів. До аргументів послужила мені книжка про "Тюремництво", яку я дістав до прочитання від президента суду п. Дроздовского (він при нагоді оглядин тюрми позичив мені кілька). У цій книжці були описані порядки й методи поступовання з в'язнями по тюрмах усіх держав, то найкраще в'язням є на Мадярщині. Як я не раз читав чи оповідав про ті всі "блага" по тюрмах, товариші казали:
— Мой, братчики, пишімся до "рапорту", може би, нас "траншпірували" на мадярські арешти або до Америки чи Бразилії.
І цими даними я покористувався. Не знаю, що там старша "владза" урадила, досить того, що за якийсь час запропонував мені містоуправитель тюрми п. Ю., чи я занявся би тюремною книгозбірнею. Я здивувався, бо про таку не чував досі. Мені показали одну шафу книжок. Це "Мацерж Польська" привезла оден візок книжок для в'язнів. Я переглянув їх здебільша. Це були занадто тенденційні. Видко, що ті, що давали їх, бажали зі злодіїв виховати патріотів-шовіністів. Після цього змісту вирішив я, що всі ці книжки довго не пожиють у тюрмі. Я відповів, що можу занятися цею справою (мав би при тім вільний вступ до кожної казні й більше свободи — ходити по подвір'ї і коридорях)… Але щоби не відповідати за книжки. Совісно сповнятиму обов'язок, але відповідати не можу. На цьому й розбилася пропозиція, бо влада вимагала, щоб я відповідав за книжки.
У неділю містоуправитель узяв кількох в'язнів, наложив книжки їм на руки і пішов роздавати по казнях. Відчинить двері і кличе:
— Ану, ксьонжкі до читаня.
Всі майже брали їх. І всі пороздавав. Але на другу неділю (визичував на тиждень) зібрав уже небагато більше як половину. За два тижні — ще менше, а згодом з усіх їх лишилася лише мала купка, і то понищених, якими ніхто не цікавився. Зате по кіблях довший час можна було помітити друковані листки, котрі м'якші… Крім цього, кожний в'язень почувався до обов'язку повиривати з кождої книжки хоч би найменший кусок чистого, незадрукованого паперу, хоч би це була лише одна чи півсторінки. Чистий папір у тюрмі — це дуже цінна річ.
Тоді містоуправитель і декотрі ключники так вирішили цю справу:
— Усіх злодіїв най шляк шрафить. Їм кайдани дати, а не книжки. До темниці їх, а не до просвіти.
Та наша книгозбірня і випозичальня розвивалася, сповняла гарно свою роботу. Визичування йшло й дальше правильно. Ані одна книжка не була подерта.
В тім часі до нас попав монах Почаївського монастиря о. Надиманов. Він приїхав за чимсь до Коломиї, на нього спало підозріння, і він попав до нас. При цій нагоді ми довідалися про страшний режим у Почаївському монастирі. Москаль-ігумен не допускав жадного друкованого українського слова в мури монастиря.
Котрий братчик вертає з міста, наказує ігумен перевести в нього основну ревізію, і коли знайде яку книжочку чи часопись, то відбирає і строго карає. Як вийшов цей монах на волю (2.V.), то зложив на УГК 150 руб., а 50 руб. на "Рідну школу". Це, як казав він опісля, із вдячности за те все добро, моральне і матеріяльне, якого він зазнав у тюрмі від Гуцулів. Так нам переказали з міста.