Не раз можна було бачити поляків, як чогось шукали біля місця, де ми відбували сходини.
Дня 12 липня 1922 р. заснував я дівочий пластовий гурток. Зголосив я обидва гуртки до ВПРади, і прийшло нам затвердження: 25-й Пластовий полк ім. Осипа-Юрія Федьковича (хлоп'ячий) і 26-й Пластовий полк ім. Наталії Кобринської (дівочий). У хлопців був гурток "Пугач", а в дівчат "Зозулі". У гуртках було від 8 до 20 членів. На сходинах брали ми матеріял виключно з підручника "Життя в Пласті". Особливу увагу звертали ми на вироблення характеру та на загальне освідомлення. Що наука не йшла в ліс, то можна доказати слідуючим:
1) одного разу згоріла в селі Москалівці хата. Кілька пластунів брало участь у рятуванні. Коли вже на згарищі нікого не було, випорпали вони з попелу пригорщу срібних і золотих монет. Хоч ніхто їх не бачив, віднесли гроші господарям. По обчисленні не бракувало ні сотика;
2) прийшовши раз на сходини на поле, застав я майже всіх на сливках. Це не було нічого незвичайного, бо в той сад усі хлопці ходили на садовину як на свою власність. Одначе, коли я їм пояснив їхній вчинок, ніколи більше того не робили. А таких фактів знайшлося більше.
У днях 14–18 серпня 1922 р. був я на пластовому курсі для впорядників у Коломиї. Тут я перший раз почув трохи більше про Пласт, але й цей курс був далеко невистачаючий. Все ж таки я дещо скористав із нього.
Після курсу праця пішла інтенсивніше. Але людський матеріял на пластунів і пластунок усе-таки був надто сирий. Вони ще не були зацікавлені Пластом. Найкращим доказом цього хай буде те, що я сам мусив купувати записник, олівці тощо. А щоб жадати членських внесків і т. п., то не було тоді про що й говорити. Але це не дуже давно. Це ж не була гімназійна чи семінарійна молодь, ані навіть діти освічених батьків. Це були діти селян і міщан із далекої провінції. Тут треба було починати всесторонне виховання від самих основ.
Тому й неможливо було в нас додержуватись усіх реченців: за один місяць здати пластову пробу, сходини вести одну годину і т. п. А цього останнього навіть неможливо було придержуватися, бо коли вже діти посходилися на сходини, то хотілося їм побути там довше. А щоб батьки не боронили йти на сходини, то ж старалися їм у всім догодити.
Після цього батьки починали пізнавати хосен із Пласту. Хоч, із другого боку, надуживали цим. Наприклад, щоб уже дати дозвіл іти на сходини, то загадували дітям стільки роботи, що прямо відхочувалося всього. А ще й дорікали: ти пластун (-ка), чому це так, чому таке. Отже, конечно треба було освідомити ще й батьків, щоб зрозуміли вагу справи. Треба було робити те, що можна, а не те, що хотілось би.
На Різдвяні свята пішли ми з колядою. Тут вперше ми дали себе пізнати ширшому загалові. Трошки вишколений хор, одна національна коляда зразу показали населенню, що ми Пласт, а не дитяча забава. Всюди нас радо приймали, гостили, а не одні й заплакали, почувши коляду. Вже про нас ширше заговорили. Дня 9 січня ми дали виставу "Збиточники" і "Сирота", а 19 січня — "Сон Івасика". Публіка не дуже дописала, бо в нас є ще така думка: "Е, що там діти можуть зробити?" Але ті, що були на виставі, були захоплені. Особливо жандарми, які підчас вистави "Сон Івасика" авантюрувалися, були "захоплені” й зараз допитувалися, що то за діти, хто вчить їх вправ і т. п. Звичайний дикий шовінізм. А для повноти образу треба згадати, що в жовтні 1922 p., коли то мене арештовано за передвиборчу кампанію, вже тоді комісар поліції з Коломиї на підставі донесень місцевої поліції ставив мені головний заквд: "Організація бойових відділів, вправи по лісах і т. п.". І радив "по-доброму" вийти з Пласту, бо це "деморалізуюче товариство", про що він сам на собі переконався, будучи в гарцерстві. А недавно викликав мене комісар староства Вінярскі, щоб я вияснив, що то таке Пласт, які його цілі і т. п. Дав я йому при тім підручник "Життя в Пласті". Він сказав, що перегляне, і як не буде нічого забороненого, то дозволить продовжувати.