Як грім з ясного неба грянула на нас усіх вістка про смерть нашого пластового діяча Степана Тисовського. Прямо не хотілось вірити. Але прислана афіша говорила дуже переконливо.
Зараз скликано Надзвичайні сходини, визначено жалобу, з місця відмовилися від участи у виставі й забаві. При цьому відспівано "Вічная пам'ять", я сказав про Покійного, що знав, і зі щирим жалем розійшлися по домах.
З днем 1 листопада 1923 р. рішено покинути називати один одного "товаришем" та "товаришкою", а почали вживати слів "сестра" і "брат". Це є, по-перше, точніше виконання 7-ї точки Пластового закону ("Пластун є братерський і приятельський". — Ред.). Воно заведе більшу щирість, співжиття, єдність, бо так воно краще підходить до пластової ідеї. Щодо себе я заборонив казати мені "пан", а став "братом".
Дня 4 листопада ми влаштували Руханково-виставовий вечір. На цьому вечорі були вправи, співи, забави, деклямації і одноактівка "Цариця землі". Публіки все ж таки здобуваємо чимраз більше. Але інтелігенція ще й досі вперто тримається оподаль. І коли б ще попало на менше свідомих, то вони зразу цим вразилися б і було би по всьому. На щастя, наші вже з цього виросли, й якою міркою інші мірять, такою їм рубають.
Від якогось часу заведено в нас пластові вмілости. Щодва-три тижні відбуваються сходини пластових вмілостей. На них представляються вишивки, роботи з паперу, компоновані самими пластунами співи, забави, вправи і т. п. Ці вмілості переводиться гуртками. Гурток, якому признано першенство, стає на слідуючих сходинах на першому місці. Іншому в нагороду признається право носити при гуртковій хоруговці стяжку полкової краски. Ці вмілості мали доволі додатній вплив.
Тільки тепер хочу згадати про часопис "Український Пласт". Коли він вийшов у Станіславові ще ранньою весною, постала велика радість. По-перше, ми вже мали два свої журнали; по-друге, стало більше джерел, з яких можна було черпати відомості, обмінюватись думками. Тому й платили ми за журнал сумлінно.
Від 19 грудня почали виголошувати доповіді на сходинах. Вони мають виробляти вмілість промовляти й додавати знання.
На цьому закінчую 1923 рік. У ньому всі ми скористали не одно: набрали знання, гарту, духу, свідомости. Тож сміло йдемо назустріч 1924 рокові.
З колядою ми пішли й цього року. На це складається декілька причин: 1) з огляду на традицію, 2) щоб внести між населення трохи бадьорости новими патріотичними колядами і 3) придбати дещо фондів.
Цього року, як і минулого, нас всюди дуже радо вітали. Не в одній хаті заплакали зі зворушення. Не одне товариство не тішилося такою популярністю, як ми. За придбані з коляди гроші ми купили шатра, ліки до аптечки, передплатили "Молоду Україну" і "Світик", а решту дали на "Рідну Школу", Український університет, інвалідів і т. п. Отже, коляда приносить, крім морального, ще й матеріяльний хосен народним цілям.
Третього дня свят ми уладили першу зимову прогулянку на півдня із санчатами, яка вдалася дуже гарно — свіжі і кріпкі повернулися додому. Прогулянка називалася "Прогулянка кінського хвоста".
Дня 20 січня ц. р. переведено в гуртку "Перепілки" І пластову пробу, її склало п'ятеро — чотири сестрички й один братчик. Матеріял був опанований добре. Присутні були батьки й гості. Це вже дальші овочі нашої праці. Доказ, що не спимо, а працюємо, і через те в наш нарід прибувають потрохи кращі одиниці, виростає нове, краще покоління.
На тиждень пізніше, тобто 27 січня, переведено в нашій домівці двоє свят: 1) річницю з'єднання українських земель дня 22 січня 1919 р. Ї 2) дев'яту річницю смерти Михайла Павлика. У програму входили: вступне слово, пісні, реферати, деклямації, читання і спогади. Щоб святкувати публічно, нема ще в нас потрібної сили. Але тут було трохи гостей. Обидва свята зробили на присутніх добре враження. І коли ці свята хоч трохи розрушили у присутніх думки, хоч пригадали давнє і вказали на майбутню ціль — замір наш осягнений. Якщо б так у нас більше сили та якщо б ми придбали трохи засобів, могли б стати в Косові П'ємонтом усього життя. Так ми причинились до активізації інших товариств, які побачили, що нас якось не їдять, хоч і працюємо.
Почавши від весни 1923 року, польський уряд, здається, помирився з існуванням Пласту. Та це лише так здавалося. А душевно відчувалося, що він щось готує.