І дійсно так було. Дня 28 січня 1924 р. приїхали поліційні залубні з кількома поліцаями з Коломиї, арештували мене й зараз-таки відвезли до Коломиї. Ледве я встиг задати денні доручення щодо дальшої праці у Пласті. Це арештування попередили три труси цього місяця.
У Коломиї на поліційній станиці підставили якогось провокатора (Коньчука В.), який вигадав про мене всякі несотворені речі. На підставі цих тверджень відставлено мене за дві доби до тюрми при Окружному суді в Коломиї під обвинуваченням державної зради з §§ 58 і 65. Одначе зразу можна було пізнати, що справа йде про Пласт; це й сам слідчий суддя Янковскі кілька разів опісля ствердив словами: "Якби не займався Пластом, сидів би вдома і ніхто нічого б не казав".
Зразу велося слідство за "державну зраду". За той час у Косові слідили, що робиться у Пласті. Коли переконалися, що праця не припиняється, польська поліція почала остаточний наступ. Дня 29 лютого впали жандарми до пластової домівки, зробили кількагодинний, дуже основний трус, забрали все, що ми за той час придбали, як: книжки, підручники, відзнаки, заощаджену готівку і т. п. При тому напосідали на пластову молодь, головно сестру Марусю Библюківну, щоб видала все, що вона поховала, бо то вона заступає опікуна… Але цих нападів ніхто не злякався, а від с. Марусі дістали гідну відповідь.
Рівночасно увійшли жандарми до школи й там, при наповненій клясі й директорці, перевели переслухання дітей-пластунок. Це на те, щоб їх самих скомпромітувати, а іншим відібрати охоту вступати до Пласту. За іншими пластунками жандарми гонили по дорогах, надокучали по хатах. На другий день запечатали пластову домівку.
Мене в тюрмі повідомили зараз про ці події. Я написав, щоб нічого не лякались, а кріпко держалися і прямували до визначеної мети. Тож вони зараз знайшли собі другу пластову домівку, і вже 9 березня відсвятковано в ній Шевченківське свято. А коломийський суд 3 березня почав зі мною слідство за Пласт. При тім на всякі лади старались мене переконати, що то пусте, щоб це покинув, а тоді й мені дадуть спокій. Інакше будуть переслідувати. На це все я був глухий.
Дня 14 березня впали жандарми до нової пластової домівки, перевели трус, забрали, що попало під руки, нападали на пластунок, що вели сходини. Рано 15 березня запечатали й цю домівку.
А все сама молодь, діти вишукували собі, дбали, а зі старших — чи то батьків, чи інших громадян — ніхто і пальцем не кивнув… Батьки малосвідомі, не знали, що робити. А свідомі громадяни не хотіли. І ця свідома впертість і відважна постава дітей-пластунів (-ок) переконали противників, що їхні заходи знищити Пласт даремні. І присіли хвоста… Але декотрі батьки налякалися цих переслідувань і заборонили своїм дітям належати до Пласту.
Увесь цей час я перебував у тюрмі під слідством. А справа застрягла… Мусив я робити п'ять діб голодівки, заки зрушили її з місця. Вкінці дійшло до того, що вже 12 квітня був я на пластових сходинах у наших гуртках, на превелику радість нас усіх, а на злість ворогам. Ще як звільнював мене суддя 11 квітня, то не міг дібрати слів, щоб намовити мене залишити "пустий" Пласт. Але всіх балачок не думаю тут повторяти. А вже 18 квітня відбулося чергове переслухання у суді в Косові. Всі наші лише потверджували попередні свої зізнання. Судця питав ще, чи я не вчу їх політики, чи не підбурюю проти Польщі і т. п. На цьому переслухання скінчилося.
Дня 20 квітня ми зробили спільну "Першу весняну прогулянку", яка вдалася дуже гарно. При тім дорогою співали зложену мною у тюрмі пісню "А в Косові добре Пластові живеться"… І хто нам що зробить?
Тим часом пішов я до староства, і там удалося мені справу так повести, що дістав дозвіл на відчинення обох пластових домівок, нібито на уставлення там моїх верстатів. Зараз ми впорадкували по-своєму нашу давню домівку, перенеслися там (туди. — Ред.), і опінія признала побіду за нами, не вглиблюючись у справу. Нам і цього досить було. Але наші противники вхопились нових засобів, дуже модних у теперішній Польщі, — а то провокації. Чи то йдуть шкільні діти-поляки, чи діти з польської захоронки, чи хоч би й старші навіть, а побачать пластунку (- на) — зараз кричать: "Скоб (від "Сильно! Красно! Обережно! Бистро!" — Ред.), скобець, скобали, свістуни, пустуни" і т. п. Прямо годі було дорогою пройти. І це тягнулося до половини 1925 року. А пожалуватися не було де, бо не раз такі вигуки чують представники влади чи вчительства й лише підсміхаються. Я наших освідомив, до чого ці напасти зміряють, що вороги тільки й ждуть, щоби ми в якийсь спосіб зареагували на це, — тому ніхто з нас не вийшов з рівноваги. Гідно перенесли все. Відтак наші нерви привикли навіть і до цього… І це ворогів ще більше лютило. Тим більше що їм ні одного разу не вдалося завести скавтінґу себе, хоч клеїли щось чотири рази. Не було кому вести. І тут ми побідили!