До появи цього промислу причинилися ріжні обставини. Комунікація на Гуцульщині лишала багато до бажання. А як воно виглядало перед пару сот літами? Ні доріг добрих, ні інших засобів лучби. Гуцульщина була прямо відірвана від світа. А треба ще зазначити, що деякі села е віддалені на 70–90 км від повітового осередка Косова. У таких обставинах годі було дістати до домашнього вжитку що-небудь із фабричних виробів — чи то полотна, сукна, судника якого тощо. Тож гуцули беруться самі до праці. В кожному селі находяться цікавіші одиниці, що беруться постачати для себе й інших все, що потрібне: сукно, джергу, ліжник, коновку, бочку, кожух і т. п.
Зробивши якусь річ, не вдоволявся вже гуцул звичайним її виглядом. Його мистецька душа не давала йому спокою, аж брав він ножика й вирізував на дереві то "кривульку", то "зубці", "колосок", "хрестик" і т. п. Взоруватися мав на чому: крива стежка — плаїк чи потічок, верхи гір як зубці, колоски збіжа, хрестик на церкві і т. д.
Щоб "письмо" виходило виразніше, він натирав зразу різьбу вуглем, що втирався в рівчики, і вже краще, виразніше різьба виходила, або писав розпеченим дротом.
Гуцулки, знову, щоб приподобатися своїм леґіням чи ґаздам, старалися прикрашувати лудинє всякими красками. Фарби готової не було де купити. Тож на поміч знова приходить природа. Коріння, листя чи кора материнки, калини, горіха і т. Їн. достарчають гарних красок, а довша вправа доводить до того, що це крашения є ще триваліше від фабричного, воно прямо вічне. Закрашеними вовнами беруться "виписувати" сардаки, киптарі, нараквиці, онучі і т. п.
До того все є під руками, своє власне, "свого ховання". Купити не треба нічого, та й нема де. "А для себе буде й таке", — як казав гуцул. Всяких "холєрників" чи "люфтівників" не було тоді й сліду, щоб закуповували дещо.
"Гратися" коло такого "писання" можна було доволі, бо часу вільного, головно зимою, було досить. Тільки й праці гуцула було, що літом "зробити" сіна, доглянути маржинку, а взимі добре "обійти" її.
Так-то започатковуються деякі важніші галузі домашього промислу, а то: ткацтво, кушнірство, дерев'яні вироби, з часом вони виділюються в різьбарство, боднарство, мосяжництво та згодом гончарство.
Мосяжництво є чи не найстаршою галуззю. Гуцули — слюсарі, т. зв. "піцмахери" (з німецької: біхсенмахер), — з часом так вдосконалюються, що виробляють навіть пістолі й пушки.
Гончарство поширюється більше в Косові й поблизьких селах, як Москалівка, Пістинь, Старий Косів. У горах майже його не стрінете, бо нема пригожих обставин: погана комунікація і брак доброї глини. Іа все ж таки цей домашній промисел був перед Першою світовою війною примітивний. Причина та, що ніхто не присвячувався йому спеціяльно, а робив час від часу, "про себе" чи "сусіді" за яку вигоду. Аж згодом появляються спеціялісти, що між іншими вибиваються на чолове місце даної галузі й витискають на ній "свого таланту печать".
У мосяжництві є ним Николай Дутчєк із Брустур. Він уже не робить прихапцями будь-що, а робить на замовлення леґіням бартки, келефи (рід старинно! зброї в римлян і запорожців, уживаний до розбиття панцирів, лише тут у зменшеній формі, як паличка, хоч і вбити можна нею), стремена, а ґаздам — палички, люльки і т. п., а все "писане усєким письмом, аби було приємно подивитиси та в руку взєти". А ще кожному обов'язково хоч "по парі пистолів за пояс".
У різьбарстві першим спеціялістом був знаний Юра Шкрібляк з Яворова зі своїми синами Федором, Василем і Николою. Його різьба є чиста, без жадних додаткових прикрас. Викінчення солідне. Крім різьблення, береться ще і до токарства — стає "сточником" — на власноручно зробленій токарні. Є вона першою на цілій Гуцульщині. Прикраси до різьби заводить уже М. Мегединкж із Річки. Він додає вже мосяжні дротики і цвяшки, вибиває кораликами, взоруючись на вишивках. Шкрібляки дають вже й назви поодиноким мотивам — колоски, кривулька, вороняча лапка і т. п. Цікавим є те, що в тодішній різьбі находиться теж стилізований тризуб. Не одна більша річ є виконана у византійському стилі. На Гуцульщині нерідко попадаються у вишивках чи різьбі мотиви з кавказьких та римських прикрас. Та найбільше трапляються у різьбі чи вишивках хрестики всякої форми. Нераз і цілий узір є скомбінований із самих хрестиків.
Спеціялістом-мистцем у гончарстві був знаний широко Бахметюк, якого пізніше перехрещено на Бахмінського. Його вироби, як тарілки, збанки, кафлеві печі і т. п., подібно як Шкрибляківські чи Дутчєка, викликали на всяких виставах правдивий подив та цінилися досить високо.