Бракуюче число до 250 доповнили з Вишколу рівнож добровольцями, поміж котрими більшість була з підкарпатських околиць і з Буковини.
Тому, що ця сотця мала їхати на Гуцульщину і було в ній багато стрільців з Гуцульщини, цю сотню назвали "Гуцульська сотня".
Так скоро, як можна було все упорядкувати, ми від'їхали на Закарпаття до села Бичкова, де на нас вже очікували старшини і підстаршини — австрійці та німці. Командантом сотні був поручник [Альфонс] Ерллі (правильно: Ерле. — Ред.).
Під цю пору російський генерал Брусілов в околицях гір Прислопу і Кирлібаби провадив велику офензиву в цілі проломання австрійського фронту і сполучення російських військ з румунськими, що йому не вдалося.
В дорозі з Бичкова до Кирлібаби німці задержали нас на Прислопі, щоб ми допомогли їм, бо у них по дуже великих втратах вже не було сили здержувати російську навалу.
На горі Прислопі ми звели великий бій з москалями, і в тому бо! ми втратили одного вбитого і 30 ранених, а зате взяли до неволі понад тринадцять соток росіян. В альбомі "УСС" є згадка про цей бій і написано, що в тому бою ми взяли до неволі 600 росіян, а то тому, що це мало місце на німецькому відтинку фронту, де була німецька артилерія, котра абсолютно не мала нічого спільного з нашою засідкою і окружениям московського війська, котрого сила була на шість разів більшою за нас, то все-таки німота поділила здобич менше-більше по половині, й так оголосили у звідомленнях з боевого фронту.
Може дехто з бувших військовиків подумати, що таку велику перемогу належить приписати хитрощам нашого команданта, сотника-німця, то в тому випадку було б несправедливим, бо цю засідку й окружения ворога належить приписати нашим стрільцям-гуцулам, котрі в тих горах виростали зі своїми чередами овець і знали там кожну пропасть, кожне джерело і кожну гору.
По тій перемозі ми від'їхали вузькоторовою залізницею до Кирлібаби, де також велись завзяті бої, в котрих обі сторони так себе взаімно винищили, що жодна сторона без нових військових сил не була у стані рушити з місця.
Обі ворожі собі сторони допроваджували нові боєві сили до боєвих ліній. По нашій стороні був один баталіон, тобто наша сотня і три мадярські компанії, а по російській стороні — цілий полк, то значить, що ворожі сили були на чотири рази більші від наших, що в перших початках змушувало нас до великої чуйности. Стрілецька позиція була на горі Кирлібабі, а три мадярські компанії займали дві менші гори направо від нас.
На Кирлібабі наше життя було надзвичайно тяжке. На новій позиції треба було будувати окопи, снувати дротяні перепони і жити в будах зі смерекових гілляк, подібних до копиць сіна.
Не знаю, чи може бути тяжча праця, як будувати окопи в кам'янистих горах під ворожим обстрілом? Харчі були дуже погані, й було їх мало, а найгірше було із хлібом. Австрійські війська вдарили на Румунію, де забрали великі склади кукурудзи і кукурудзяної муки, що були залляті нафтою, і з тої смердючої муки нам давали хліб, що годі було те назвати хлібом, бо привозили у мішках на конях якісь кукурудзяні шкурлати із дрібками, що розділювали минажкою (мискою. — Ред.)
Ці прикрі обставини змусили нас зажадати від Стрілецької команди наших старшин. Недовго ми ждали, як до нас приїхали наші старшини — сотник [Омелян] Левицький, четар [Осип] Іванович, хорунжі Гриць Голинський, Роман Каратницький і [Володимир] Стафиняк. Разом з ними приїхало також кількох підстаршин, з котрих я ще пам'ятаю десятника [Василя] Цюпака, вістуна Панька Чортоломного і вістуна Саракуна.
Із приїздом наших старшин життя в сотні почало постепенно поправлятись, тільки страшна лють (люті морози. — Ред.) і великі засипи снігу безмірно докучали. В роках 1916–1917 була страшно люта зима. В Карпатах морози доходили понад тридцять ступенів. Ми і мадяри були щасливі, що стояли у грубому лісі, але російські війська напроти нас стояли майже на безлісній горі, а де-не-де були в них малі деревця завбільшки свято-вечірніх ялинок.
Одного вечора, на початку місяця січня, мадярська сторожа донесла, що росіяни приготовляються до наступу, бо до їхніх окопів прийшло багато війська.
Від команди баталіону прийшов приказ подвоїти службу і зарадити строге поготівля. Ніч була страшно зимна. Стійкових змінювано щопівгодини. Коло години десятої дижурний визвав мене явитися до сотника Левицького. Оба ми не знали, чого сотник хоче від мене. Прийшовши до сотника, я дістав від нього приказ, щоб зараз іти до мадярської сторожі першої компанії і прослідити, чи дійсно москалі приготовляють наступ. Та сторожа була найближча до москалів.