ПідпроваДивши своїх гостей до лежаків, сказав їм різати і брати скільки можуть, а зі зводним ми сіли на одного лежака. Я почастував зводного папіросом. Зводний звернув увагу на мою шапку і запитав:
— А ви є січовий стрелок?
— Так, господин зводний, я січовий стрілець! — відповів я йому.
— Прошу не викати мені і не кликати мене "господин зводний”. Мене звати Андрій, і так прошу мене звати.
Андрій говорив чистою українською мовою, що змусило мене запитати, чи він є українець.
— Не тільки я українець, а також весь наш 254-й Николаєвський полк є український.
Николаєвський полк був з Николаїва над Бугом.
Андрій був значно старший за мене і так, як він мені оповідав, був жонатий і було у його двох маленьких синів, за котрими він дуже тужив. При тому він сказав мені такі слова:
— Алексію! Коли б ти мене убив і зробив моїх маленьких синів сиротами, а мою жінку вдовою, то ти б не мав щастя у свойому житті, бо вони прокляли б тебе.
Я поглянув на Андрія, а йому котились сльози по лиці. Я зворушено запитав його:
— Андрію, чого ти плачеш і за що мав би я тебе убивати або ти мене?
— А хіба ж ти не знаєш того, що ми взаїмно убиваємо себе за чужі нам государства?
По такій відповіді я пізнав, що маю до діла з мудрішим чоловіком від мене. Двох саддатів вже були відрізали порядний кавалок сухої сосни і готовились до відходу. Мені жаль було так скоро розставатись з Андрієм, тому я дорадив їм, щоб віднесли той кавалок сосни і повернули ще по один та щоб не забули принести для мене своєї махорки.
Андрій радо на те погодився І подякував мені за щирість. Салдати повернули з повною шапкою махорки, чим я наповнив всі свої кишені, які тільки мав, а повернувши до сотні, роздав всім, включно зі старшинами.
З Андрієм ми умовились стрінутись завтра о годині 2-й пополудню. Я мав передати йому лист до своєї родини, котра знаходилася під російською окупацією.
Слідуючого дня рано я був покликаний до рапорту до команданта баталіону ген. (майора. — Ред.) Русса. Я був певний, що я вже є у клопоті за вчорашні дрова, котрі дав москалям, і за махорку, котру прийняв від них. Зголосивсь я у коменданта баталіону ген. (майора. — Ред.) Русса. Він мене оглянув від гори до долини і чогось усміхнувся. Підсіупивши до свого столика, взяв дві знимки і показав їх мені та запитав, чи я пізнаю ті знимки. Я поглянув і на місці задеревів. То були знимки, котрі представляли вчорашню сцену, коли я сидів з Андрієм, а двох саддатів різали сосну. Не було для мене жодного викруту. Я був заскочений і не знав, чи я поповнив злочин чи дурний дітвацький вибрик. Та все ж таки відповів, що пізнаю ті знимки. Русс бачив, що я змішаний, усміхнувся, положив руку на моє рам'я і сказав:
— Не бійся, бо ти зробив дуже добре, за що від мене дістанеш нагороду. А тепер оповідай мені, як ти з ворогом скомунікувався, і те все, що ви говорили і що робили.
Оповів я все в деталях про те, що маємо перед собою 254-й український полк і що цей полк є ворожо наставлений до свого російського уряду, бо вони є такі самі, як і ми.
Русс уважно вислухав, а відтак сказав:
— Я довідався багато, але я хочу більше. Головним для мене є знати, як задовгу позицію займає той 254-й полк. Отже, я хочу, щоб ти те довідався. Чи можеш те зробити?
Я відповів йому, що дуже можливим є, що ми будемо те знати коло години третьої пополудні, бо я маю умовлену стрічу з тим самим російським "цуґс-фірером", котрий є на оцих знимках і котрий мав би взяти від мене лист до моєі родини.
Пізніше Русс запитав мене, чи я не погодивбися бути сталим розвідчиком виключно для нього, тобто всякі відомості заподавати йому безпосередньо, а не за посередництвом сотника Левицького або когось другого. Я відповів йому, що мені нема різниці де і яку службу я буду робити, а головне для мене те, де я буду діставати поживу тоді, коли я буду сповняти свої обов'язки десь дальше від своєї сотні?
Русс звернувся до фельдфебля, котрий садів при телефоні, й подиктував йому для мене легітимацію, в котрій між іншим було написано, що де я сповняв би свою розвідчу службу, то там на моє жадання повинні мені дати поживу, потрібну поміч і всякі потрібні мені інформації.
Від того часу я вже не робив в сотні жадної служби, а робив службу розвідчу.
Того самого дня я передав Андрієві перший свій лист і довідався від нього про терен, який займає їхній 254-й полк. Довідатись не було тяжко, бо я запропонував Андрієві, щоб ми менше або навіть цілком не стріляли до себе. Я йому показав, де ми маємо наші становища, а він показав становища свого полку. Від того часу поміж УСС і 254-м полком стріли почали затихати, а хоч були зрідка, то не до цілі. Також я довідався на мадярській сторожі, хто зробив ті знимки. Отже, тоді, коли я давав москалям (правильно: українцям. — Ред.) дров, мадяри донесли це свому лейтенантові, а він підліз у густі сосни і взяв дві знимки, котрі враз зі скаргою на мене передав до команди баталіону.