Протягом слідуючого тижня я передав москалям (українцям. — Ред.) пару соток листів від наших стрільців до їхніх родин, і, як пізніше ми довідались, всі листи були доручені. Був час, що наш командант сотні поручник Бужор передав був російському комендантові пляшку руму.
Було б все гаразд, коли б в цю параду не вмішався хорунжий Роман Каратницький. Каратницькому забаглося стрічі з російським офіцером, і [він] зажадав від мене, щоб таку стрічу я для нього зааранжував. Я не міг йому відмовити, бо він був моїм командантом. Ми оба з Андрієм таку стрічу зааранжували. Андрій в означеному часі припровадив свого прапорщика, а я Каратницького. Поміж ними вив'язалась була гостра суперечка за австрійського престолонаслідника Франца Фердинанта і за Сербію. По короткому часі дійшло до того, що російський прапорщик, змосковщений українець, штовхнув мене у груди, тобто в мої медалі, які я вже тоді мав, і сказав:
— А тобі ще телята пасти, а не хрести збирати за рускую кров.
Каратницький страшно тим образився, шарпнув мене за рукав і сказав:
— Ходи, бо з хамом можна тільки по-хамськи. Хам не розуміє людськости!
Не попращавшись, ми розійшлись. І таки зараз почали плянувати напад на цю сторожу, щоб того прапорщика враз із його сторожею зловити.
Другого дня Андрій перепросив мене за неприємний випадок і попрощався зі мною, а також перестеріг, щоб я був більше обережним, тому що завтра вечором він відходить у резерву на два тижні. Андрій був при скорострілах, а скоростріли змінялись кожних два тижні. Решта сторожі позіставала на місці.
Уплянувавши добре наш напад на російську сторожу, ми той напад виконали першою четою, та без жодних для нас втрат забрали 46 московських салдатів у полон, разом з тим "мудрим" прапорщиком, котрому я зреванжувався, сказавши:
— Тобі, господин прапорщик, ще свині пасти, а не з нами воювати.
В альбомі "УСС" є згадка про те і є написано, що в тому нападі ми мали двох ранених і що ми враз із полоненими забрали скоростріл і міномет. Це не є згідне із правдою, бо ми забрали скоростріл і два ракетні пістолі, а міномета там не було, і також ми не мали ранених, бо ніхто не стріляв.
За цей напад нас трьох були декоровані срібними медалями "За хоробрість". Декоровані були десятник Цюпак, стрілець Михальчук і я.
Ситуація для мене погіршилась. Москалі були люті, як подражнені оси. Стріляли як ніколи до того часу. Багато разів били на одного чоловіка з цілої батеріі гармат. Забрало мені кілька днів часу, заки вдалося відреставрувати нашу приязнь. Але вже не була ця приязнь така щира, як попередня. Ми вже докупи не сходились, а сходились не ближче як на 15–20 кроків віддалі. Стріляння знову притихло.
У другій половині місяця лютого 1917 року я дістав із бригадно! команди коло 15 тисяч летючок, котрі мав передати москалям (російським солдатам. — Ред.). Летючки були друковані російською мовою. Був то заклик до російсько! армії, щоб покидали фронт і спішили до Петрограду, бо там вибухла революція. В летючках були вимінені імена арештованих чотирьох міністрів, з котрих я пам'ятаю ім'я міністра Гучкова.
Оставивши на показ для своїх старшин і стрільців коло сотки тих летючок, решту я передав п'ятьом москалям (російським солдатам. — Ред.), котрі слідуючої ночі здезиртирували до нас, а то тому, що їх команда присудила!м кару по 25 буків за те, що взяли летючки, а не взяли мене, і за те, що розповсюдили ті летючки без відома своїх старшин. Від своїх старшин покарані салдати мали обіцянку, що кара по 25 буків буде їм подарована, якщо до 24-х годин вони мене зловлять і повісять на видному нам місці. Тих п'ять салдатів просиділи цілу ніч у соснах навпроти мадярсько! сторожі, куди я звичайно переходив, а не дочекавшись мене, пішли до мадярів у полон.
Рано ми оба з хорунжим Грицем Голинським розмовляли з тими дезертирами. Вони нам те все розповіли, та при цьому дорікали мені, що через мене вони постраоали. Один із них накивав мені пальцем і сказав:
— Бережись, Альоша, бо тобі попадьот!
Хорунжий Голинський виміняв їм їхні рублі на австрійські корони і приказав їх викупати і перевести дезинфекцію їх убрань, чого ми оба допильнували.