Ми хотіли, аби читач познайомився і з давніми публікаціями Михайла Горбового, і з досі не оприлюдненими щоденниками. Тому у книзі трапляються незначні повтори. Давні публікації і фрагменти щоденника відрізняються деталями, що може бути цікавим для читачів.
До книги не увійшли деякі опубліковані свого часу спогади М. Горбового, оскільки вони є уривками рукописів, які публікуємо цілком.
М. Горбовий. Гуцульщина у Визвольних змаганнях
Звістка про створення 5 травня 1900 р. у с. Заваллі Снятинського повіту першої Січі сколихнула всю Гуцульщину, і скрізь почали засновуватися січові товариства. В січові ряди вступали старі і молоді, жінки й чоловіки, дівчата та хлопці, у селах та містах появилися малинові ленти і зазвучала січова пісня:
І обіцяє за це:
А коли вже всі в гурті, в поході, тоді звертаються до бистрозорого орла:
Відповідні патріотично-історичні пісні, дух братерства, самопосвяти, ясна мета — все це разом стало найкращою підвалиною для пізнішого січово-стрілецького руху на Гуцульщині, який з весни 1914 року набув широкого розмаху.
1914 рік! Грімко-весело затрембітали трембіти по всіх верхах і по ґрунях: "Збірка! Велика збірка всього Січового Стрілецтва до боротьби за Україну!"
І радісно відгукнулися гуцульські серця на той святий заклик!
Коли ще котрий легінь не встиг був досі вписатися в члени січово-стрілецького товариства, робив це негайно, щоб не було запізно, щоб не бути останнім.
І вже старий батько-Гуцул не давав синові в руки бартку й пістоля за черес, і не справляв його в дебри, у звори, щоб добре сховався перед "бранкою" до чужого війська. А тремкими руками благословив сина-леґіня у щасливу путь:
— Ти шєсливий, синку, що-с діждав стати борцем за свою справу, за нашу рідну Україну! Ми, старі, боролися за чюже. Ми не розуміли, за що ми боремоси та за яке. Казали, що так мус бути. Тепер не те. Тепер ясно, за що! То й не сором нашого імени. Най пізнают вороги, що то є Гуцул! Іди здоров! Най вас Бог благословит!
І мати старенька не обіцяла дозирати синка у схованці, не впевняла, що носитиме їсти, дасть чисту сорочечку щотижня, а завивала цю сорочечку, красно вишивану, в платину, виносила із кліті новий киптар, сардак-"крашенєк", крисаню з павами, вибирала свого леґіника-мізинчика як до вінчання, готовила всякої скороми, вуджениці, хліба; з пазухи, з вузлика, витягала заощаджені грейцарі, клала синові за ремінь, щоб мав на всяку потребу. І, цілуючи в голову, зворушено приговорювала:
— Хочь ми старі обоє лишаємоси, але я не баную, що ти, синку мій, пишний та срібний, йдеш від нас, я серцем, душев чую, що так мус бути! Шо це настав такий великий час, не кождий єго може діадатиси. Гости щєсливо! Воюй за ту нашу Україну, що про ню (неї. — Ред.) нам красні книжки читав-єс, співанки співав-єс.
А як місяць серпень 1914 року кінчився, то не бистрі потоки, не гучні ріки неслися з гір. То стежечками, плаями, доріжками, нестримною повінню, сотнями-тисячами летіли гуцули-легіники на збірне місце в Косові. Кожний убраний у щонайкраще, як на весілля, як на велике свято, з піснею на вустах, з музикою, радо йшов "сповнити святий наказ"!
А за ними верхом на конях їхні старі "дєді". А на возах матері і сестри підвозили клунки з харчами, з "лудинєм", йшли вирядити свій цвіт, свою надію на велике діло!
З 1 серпня 1914 р. у Косові, на майдані Народного дому — море голів, тих, що прийшли в це свято Гуцульщини, аби попрощати січовиків. Як не стало місця на майдані, то люди стояли на дорозі, на городах, повилазили на дерева, на паркани, на дахи. А на підвищенні — представники громадянства. Один із них, що найбільше праці вклав, виховник цієї молоді, вчитель Цван] Устиянович[1], зворушеним голосом прощає своїх учнів:
1
У спогадах це прізвище подається по-різному — Устіянович та Устиянович. Скрізь подаватиму однаково — Устиянович. —