— Я певен, що ви гідно сповните свій обов'язок, що не осоромите нашої Гуцульщини, що виборете волю нашій Україні!
З численних грудей несуться під небеса слова національного гімну: "Душу й тіло ми положим за нашу свободу!"
Короткий наказ — і тисячі ніг ударило рівним кроком об землю.
Пішли…
А там уже пішло як у тім кіно: Стрий, Сколе, Сянки, Турка, Бесквд, Закарпаття… День і ніч змагається українська молодь у кривавих дужаннях зі сто раз сильнішим ворогом. У висліді славні місця перемог — Маківка, Галич, Золота Липа, Стрипа, Серет, багато менших місць і ненаситна Лисоня.
І здається, що настає перерва в боротьбі. У Коші УСС зібралися рештки смертельно перевтомлених безперервними боєвими трудами стрільців-молодців. Хоч на короткий, та совісно заслужений відпочинок. Виходить отаман:
— Товариші! Нам слушно належиться відпочинок. Нам треба вилікуватися з ран, набрати сил до дальшої боротьби! Але в полі тільки невелика частина стрільців залишилася. Чи ж ворог має подумати, що він переміг стрільців?
— Ніколи! — понеслося стрілецькими рядами.
— Тож, товариші, — каже далі отаман, — нам треба ще одну сотню післати на фронт. Це не є наказ. Бо по тількох трудах я не вимагаю цього від вас. Але загальна справа вимагає цього від нас усіх. Хто охочий?
І виступило відразу кількасот охочих борців. Байдуже, що це здебільша "стара война", яка щойно вернулась із поля бою. Байдуже, що багатьом іще не погоїлися рани. Вимагає загальна справа, то нема двох думок, нема втоми…
І між тими подвійними добровольцями переважна більшість — наші Гуцули. Тим-то й назву дістають — Гуцульська сотня УСС!
І нові бої, увінчані перемогою і славою: Присліп, Кирлібаба[2], Конюхи й інші — аж закінчені славним і останнім боєм Світової війни, боєм над Збручем! (Це був останній бій для М. Горбового, але не для Гуцульської сотні. — Ред.).
А там новий ворог — червона Москва. Стрільці переходять на вимріяну у снах, довгождану Велику Україну. Далі розгромлюють нового ворога на Запоріжжі, в місті Олександрівську над Дніпром. І там новий листок слави добувають Гуцули.
Настає незабутній день 1 листопада. Ідуть завзяті бої. Та тут уже не сотня, а цілий Гуцульський курінь УСС. Бо рідна Гуцульщина щиро й часто висилає все нових своїх синів до боротьби на поле слави. І не тільки в цьому курені, а й по всіх інших полках — сила наших гуцулів-борців. І скрізь борються як льви!
Дальші місця слави: львівські бої, наступ [Олександра] Грекова з безприкладним у світі геройством; і знову боротьба з червоною й білою Москвою, славний похід на Київ, здобуття столиці, десятки тисяч жертв, аж доки "встоятись не стало сили"…
Гуиульщина гідно записалася у Визвольній боротьбі України!
Цього не слід нам забувати!
М. Горбовий. Записки січового стрільця
Стежучи за змістом друкованих досі матеріалів про У.С.С., помітив я, що багато в них не поміщено такого, що е мені відомим. Щоби воно не стратилося зовсім, рішив я поділитися із ширшим загалом усім тим, що, на мою думку, було б цікаве. Подаватиму вірно всі факти, які доводилось переживати нам, У.С.С-ам, за час чотириліття всесвітньої війни. Зачну, одначе, від заснування відділу У.С.С. в Косові. Бо треба знати, що Гуцульщина наша дала 60 % усього стрілецтва, і тому варто, щоб її згадати.
Десь чи не від 1912 року істнувала в Косові організація польських стрільців, т. зв. легіонерів, хотя й надто живої діяльности вона не проявляла. Особливо в початках. Але на нас, молодих хлопців, мала вона деякий посередній вплив, бо дразнила: "Чому то в нас щось подібного не може бути?" Правда, в часописах находилисьмо деколи згадки, що наш осередок (Львів) робить старання в тому напрямку. Але успіхів якось не було.
Зате деякі польські діячі старалися притягнути нас, українців, до своєї організації. Пригадую, як мені кілька разів говорив "гірезес" польської організації Васькєвскі Ст.: "Вступай до нас, до легіону, дістанеш даром "карабін" і "мундур", та ще й тисячу (!) корон дамо. Тільки щобись притягнув ще всіх хлопців, своїх товаришів до нас. Бо у вас хотя й були би стрільці, так нічого не дадуть вам даром".
Чи був би він дав тисячу корон, чи меньше, я тим не цікавився. Що однострій і кріс дали би, то певне. Але все одно я про ці намови мало кому і згадував. Зате, щоб і ми щось показали свого, самочинно збирались ми в неділі й свята, брали свої луки, "гармати" (робили з коротких рур) і йшли в ліс на вправи, головно стріляння. Впрочім, ми це робили залюбки з наймолодших літ. А тепер йшло тільки о те, що й "ми" маємо щось своє…
2
У М. Горбового та інших авторів зустрічається різне написання цього гуцульського села у Південній Буковині — Кирлібаба, Кірлібаба, Кирлибаба і Кірлибаба. У подальшому я уніфікуватиму написання — Кирлібаба. Зустрічається також гора Присліп і Прислоп. Уніфікуватиму й тут — Присліп. —