По революції в Росії, як вже отримали свободу, ми їм повиставляли таблиці з написами, як справа стоїт. Відтоді Москалі не пробували вже наступати і був супокій, доки ми були там.
На Великодні свята сходились ми з Москалями (насправді з українцями. — Ред.) межи позиціями, але пізніше ішли навіть на їх позиції, де нас гостили ріжними стравами і т. и. І ще на дорогу нам давали пасок, цукру, писанок, а ми їм дали руму, вина, книжок, часописів, найдужче питали за "Кобзарями". Нам лише прийшла пака книжок у дарунок від жіночого комітету, то ми то все їм подарували. Дехто ще попередавав листи додому і потім діставав відповідь.
Зараз же урядили ми пошту, а то в такий спосіб, що на московських дротяних перешкодах завісили скриньку і все оден стрілець щокілька днів носив пошту, а ту, що була до нас, то вибирав. Від того часу був уже спокій на позиції, ніхто не дав ані одного стріла — ані із кріса, ані з канони. Ніхто не наступав, і жилим собі у згоді до 5 травня 1917 року. Корпус також заказав (заборонив. — Ред.) стріляти.
5 травня 1917 р. змінює нас 31-й полк і 101-й піший полк, а ми переходим до Кирлібаби, до одного готелю на кватиру (у спогаді "Гуцульська сотня" автор зазначив, що ця подія сталася 5 квітня, а Гуцульська сотня перейшла на полонину Попадя. — Ред.). 6 травня цілий день і вночі бавимось у порядку, а вночі з 6 на 7 травня пращані через цілу деташму (деташма лишаесь, бо має йти на Якобени). Від'їжджаємо полевою залізницею до містечка Борші.
З Кирлібаби дорога була гарна і погідна. Але, почавши від двірця Рогунди, через Присліп сипала густа сніжниця. За Прислопом на угорський бік сніг місцями доходив до метра високости. Кождий мав враження таке, якби їхав з полудневих сторін через північні сторони або яку Сиберію. Як приїхали до Борші, то стало вже цілком інакше. Від снігу сліду нема, хіба десь по високих шпилях гір. Болота великого нема, а сади порозцвіталися. Переночувавши в Борші, вийшлим 8 травня 1917 р. рано і пішки по полудню прийшлим до міста Felsomisco (20 км) (Вишово Вижне. — Ред.), де була в той час команда німецького Карпатського корпусу (до якого приєднали Гуцульську сотню. — Ред.).
9 травня переглядав пашу сотню Ексцеленція Карпатського корпусу і дуже був нами вдоволений. А що нам заблизько 6 місяців належався відпочинок, то ми дістали приказ іти на полонини і там робити.
З Felsomisco 10 травня зайшли на вечір до місцевості Барду (22 км). Дорога іде все з рікою (Wiso-Waser)(Bacep. — Ред.). Околиці всюди лісисті, скали більше стрімкі, при берегах ріки Wiso і по зарінках було багато камінців і плиток, змішаних з якимось блискучим металом, щось подібпо, якби де далі в горах, звідки витікає ріка Wiso, находилося срібло. Навіть люди деякі казали, що там є срібло, але я твердити не можу, бо на тім добре не розуміюсь.
З Барду 11 травня пішлим вже не дорогами, але горами через Molkevci (де обідалим) і на вечір булим на полонині Попадя, близько 24 км. Полонинами були ще досить високі сніги, було зимно, мрачно і острий вітер. На полонинах у певних відступах були побудовані з кори смерекової довгі землянки, в котрих находились санітарні стежі і рятункові, — аж до позиції. Санітарні мали за задачу кождого раненого перенести з одної землянки до другої, а тамті віддавали далі, і так відбувався транспорт ранених і недужих. Рятункові стежі мали за задачу ходити полонинами, і як хто застряг у сніг або який обоз, везучи харч і амуніцію, зблудить або негоден їхати через сніг, має йому рятункова стежа допомогти. На Попаді зістали ми приділені до 200-ї німецької дивізії, і там зачалась робота. Щодня ходило 30 стрільців до будови дротово-линвової залізниці (Draht-Seil-Bahn) від Попаді в бік на Альбіні 8 км дороги. 120 стрільців копають звичайну дорогу через Попадю до позиції. А решта сотні робить домівку для себе, зглядно для цілої сотні.
Робота тяжка була, а ще тяжче видавалась через то, що нам не належалась важка [робота], бо кождий був змучений кількамісячним побутом на позиції. І то ще при роботі, а по-другому, майже кождий був від 1914 року в полі і не було такого здоровля. Опімнутись за нами не було кому, бо сотник Бужор хотів діставати німецькі відзначення і четар Іванович, також Буковинець, такий самий, як Бужор. А ще до того хліб був мішаний із трачінням, і його щоби не знати кілько їв, то завше був голоден.
Пізнійше робота змінилась, бо до залізниці не ходили, лише 120 стрільців будували стайні на коні і магазини. 10 стрільців направляло дорогу, а решта будувала домівки для сотні.
22 травня йде нас кількох до Барду робити магазин і стайні для нашого обоза.