О 5 год. вечора, по виголошенню промови отаманом Коссаком, відходимо на двірець до Миколаєва. Під час походу орхестра наша грала вже пісню "Зажурились Галичанки", яку вже вивчили за нинішній день.
На двірці — віддання честі полковнику Розермайєрові і від'їзд о 8 годині.
8 червня снідання в Калуші, обід у Станіславові. У Коломиї привітали нас місцеві Українці й декого обдарували чим могли. Було б то не так, якби були вони скорше довідались, але то сталося вже тоді, як вже в'їхалисьмо на двірець. На їхнє привітання відповів отаман Коссак і священик. Їхній хор відспівав "Многая літа" і т. и., а після наш хор співав аж до від'їзду.
Вечеря в Неполоківцях. 9 червня снідаємо в Новоселиці, тут уже легше дістати і дешевше хліба, сала, пива і т. и. В цей час пізнати, що ми вже в иншій місцевості. Населення говорить вже й по-румунськи, церкви інакші, горбів не видно, лиш поля, на їх вітряки. О 10 год. вечора від'їздимо. 10 червня снідання у Помянковці (йдеться про залізничну станцію Романківці. — Ред.). Уже пізнати, що тут більше є землі, яку нас, бо села дуже рідко… Видно, що тут люди занімаються випасом овець, бо згуста стрічаємо цілі отари на полях. Поїзд їде дуже скоро. На двірці в Сикурені (мова про станцію Сокиряни. — Ред.) бачу Мадяра розбитого. Ліва рука відтята, голова розкроєна надвоє, мабуть, хотів сісти, як поїзд був у руху, випав і його троха поперло, або ліз попід нього.
Наші новобранці, що не були ще в боях і такого не здибали, дістали трохи пуду. Але нічого. Призвичаються до всього.
Обідаємо в Окниці і вечеряємо. Тут перший раз учулисьмо від місцевих Українців, як називали нас "австрійськими козаками". Але й було пізнати по чім. На машині нашого поїзду — три синьо-жовті прапори, на прочих возах по одному, усі вози умаяні зеленим галуззям, на отаманському возі — головний прапор, а на кождих — у дверях, стінах возових повиписувані великими буквами уривки з "Кобзаря" і инші відповідні вірші. Тож хто-небудь із чужих як побачив наш поїзд, відразу пізнавав, що це не звичайне австрійське військо, але щось цікавіше. У самій Окниці не був, але казали, що гарне місточко. Всюди видно достаток. Пуд (16 кг) муки пшеничної 13 карбованців, кукурудзяної 12 крб. Ї т. и. Але такі дрібнички як чорнило (шворц), гребінці і т. и., то дорожче, як у Галичині. Коло півночі від'їздимо. € чутки, що по Україні розрухи.
11 червня снідаємо в Більцях. Почавши від села Александрини, села стрічаються все густіше. Хати просторі, високі, вікна великі, але дахи криті трощею. Праворуч желізного шляху, коло міста Флоешті (можливо, що і село тої назви), впадає в очі множество колодязів попри дорогу, сказати б, таки на дорозі, бо при дорозі є ряд хат, а за їми ставок чи навіть потік. Колодязі криті переважно величезною камінною плитою, в якій є продовбана діра завбільшки з відро, одна від другої (на віддалі) 20–30 кроків, так що на просторі того села буде яких 60–70 колодязів. Можливо, що цим шляхом проїздили давно чумаки. Розпитати не було як, бо, почавши від Тирнова, крутиться на двірцях багато румунських жовнірів, а нам заказано без приказу висідати, щоб не було якої халепи, бо Румуни не зовсім увічливо дивляться на нас по причині подібності! нашої до австрійського війська.
Навіть по полях згуста колодязі. Лісів майже нема. Урядники переважно московські. А де-не-де можна стрінути і московського офіцера з погонами. Ближче до границі бессарабсько-української не видно по селах ні одної деревини. Що ще цікаве тут є — то то, що свиней білих дуже рідко стрічається — переважно чорні й червоні. Тут-таки хапаємо скоро обід і з їдунками — до возів, бо Румунів переважна більшість. Але яке то дрантяве! У нас Гуцули багато краще убрані, як це "румунське королівське військо".
Вечором переїздимо Дністер. Чим ближче до Дністра, провадить желізницю між досить високими скалами з білого пісковика. Береги Дністра також високі. На Дністрі бачу пароходи. А що це я на своїм життю стрічаю першу таку більшу ріку з пароходамитож і не дивно, що воно зробило на мене велике і приємне вражіння. А ще якраз був захід сонця, то був би стояв цілу ніч і глядів на воду, як там парохід білий, наче величезний лебідь, пливе поважно і величаво. І як він пливе помало, здається тобі, що він сам собі приглядається у воді й любується своєю красотою. А послідні лучі заходячого сонця добавляють ще більше принадну і чаруючу картину. На жаль, я не є поетом, тому і не можу краще то з'ясувати. До того ми скоро його переїхали і опинились на двірці Рибниці, де і вечеряємо.
І тут під враженням лише що проминувшого образу нагадую слова учителів своїх п. п. Устияновича і Герціґа, які не раз казали мені, щоб я ішов дальше до шкіл. Особливо одно стоїть мені в пам'яті… Був я тоді в 4-му клясі. Підчас перерви бавимося, а одеп товариш хотів мене поцілити качаном, але що я сховався під лавку, то качан поцілив у вікно і збив шибу. Зараз задзвонили, все притихло і пан Іерціг уходить на годину німецької. Зараз нас двох прискаржили, а учитель кличе мене до канцелярії, а того ні. Я думаю собі: зараз буде шкіра у роботі, бо, мабуть, все скропиться на мені. Але яке було моє здивування, як учитель прикликав мене ближче до себе і так сказав: "Ти, Горбовий, маєш добру голову. Хоч не дуже добре учишся, а до науки маєш добру голову. Лиш тобі треба інших домашніх обставин, а тоді і наука пішла би лучше. Проси батька сам, а ні, то пришли його до школи і ми тут йому наговоримо". По тім пішов у клясу некараний. На другий день батько прийшов, але що з того?! Хоч і цей Герціг уговорював, щоб відіслати мене дальше до шкіл, хоч і п. Устиянович обіцював, що мені буде найменше коштувати або й нічого, то всьо задарма. Батько ні та й ні, й тільки всього. Опісля ще й раз і не два говорив мені про це п. Устиянович, та що з того, я сам не міг порадити. Правда, не мав і я дальше охоту до шкіл, бо не розумів ваги науки, але й небагато треба було мені заохотити, а був би пішов бодай зразу, тому що змалку люблю все, щоб чогось нового було, якась інша розривка і т. и. А за цю війну то найбільше переконався, що то значить наука. І не раз будиться в серці жаль на батька, чому він не старався лучче виховувати хоч бодай мене і посилати дальше до школи. Немає що відпиратись, що не знав як або не мав звідки, богі. Устиянович то всьо брав на себе. Але мусить бути так, як є. Одначе постановив собі образовуватись самому, хоч бодай із книжок, аби чомусь навчитись. Але буде вже й цього всього.