Першу Гуцульську сотню УСС організував Клим Гутковський у жовтні — грудні 1914 року у Страбичеві та Хусті. Бойові дії сотня почала в лютому 1915 року. Гуцули уславилися в боях у районі Торунсько-Вишківського перевалу, між містами Міжгір'я і Долина. Проіснувала перша Гуцульська сотня лише до весни 1915 року (докладніше — у спомині "Пам'яті сотника УСС Клима Ґутковського…").
Восени 1916 р. у Вишколі УСС сформовано нову Гуцульську сотню під командою четаря Миколи Никорака. Саме в цій сотні виконував вояцький обов'язок Михайло Горбовий.
Сотню одразу виокремили з Легіону УСС, який росіяни в жовтні 1916 р. розбили під Бережанами, і вислали на Буковинський фронт. 1 листопада 1916 р. Гуцульська сотня прибула до Великого Бичкова і зголосилася у групі підполковника Ігнаса фон Ґуклєра. Невдовзі Гуцульська сотня увійшла до складу групи військ особливого призначення (деташми) Русса при 7-му армійському корпусі (у деяких спогадах — Руссе). Ця група підлягала безпосередньо штабу 7-ї австрійської армії генерала Германа Кевеша.
Слід зазначити, що майор Русс уже встиг пізнати бойову вартість гуцулів, бо перед тим під його командою були буковинські добровольці.
Передавши команду над Гуцульською сотнею лейтенанту Альфонсу Ерле, Микола Никорак від'їхав у Кіш.
Перше бойове завдання Гуцульська сотня А. Ерле отримала 26 листопада 1916 року. Вона мала разом з іншими частинами австрійської армії зупинити війська російського генерала Олексія Брусилова, який проривався до Семигорода, щоб з'єднатися із союзною румунською армією. У разі успіху Буковинський фронт перестав би існувати і німецька та австрійська армії опинились би в катастрофічній ситуації. Цього не сталося завдяки бойовій співпраці українців, німців, австрійців та мадярів.
Перший бій Гуцульська сотня сотника Ерле провела за перевал Присліп 30 листопада та 1 грудня 1916 року. У вкрай тяжкому бою гуцули і німці здобули блискучу перемогу, захопивши, за різними даними, від 600 до 1300 полонених. При цьому загинув лише один стрілець — Романюк із с. Кути Косівського повіту.
Далі сотню перекинули на Кирлібабу. І тут гуцули уславилися перемогами над російською зброєю.
Слід зазначити, що Гуцульська сотня стала штурмовою, навіть "першою" у бойовій групі Русса, фактично елітною частиною австрійської армії (про цей період — значна частина спогадів, уміщених у книзі).
Лише в червні 1917 р. Гуцульську сотню було повернено до Легіону. В боях під с. Конюхи гуцули вже брали участь як частина УСС.
Згідно із совєтською історичною традицією висвітлювати німців негативно вважалоться добрим тоном. Багато нинішніх українських істориків вийшло із совєтської доби, тож вони і продовжили цю тенденцію. Прикро читати їхні примітивно-упереджені оцінки ролі німців, особливо коли йдеться про Першу світову війну. До слова, в мемуарах українських вояків 1914–1918 років очорнювання німців немає. Це ж стосується і спогадів Михайла Горбового. Більшість його згадок про німців підтверджують доброзичливе і щире ставлення німецьких вояків до українців, і навпаки.
Важливо те, що німці визнавали гуцулів українцями, не раз кричали їм "hoch!" ("слава!") та виказували переконання, що такі бойовики, як гуцули, "мусять добути вільну Україну". Німці із задоволенням слухали у виконанні гуцулів "Ще не вмерла Україна" та "Mein Faterland" — стрільці і цю пісню вміли добре виконувати. А чому б не порадувати німецьких камарадів?!
Гуцули не раз знаходили "щирих приятелів між чужинцями-Німцями", бо німці, пізнавши бойову вартість гуцулів, ставилися до них як до рівних і рідних, як до товаришів по зброї.
Командир Гуцульської сотні лейтенант Альфонс Ерле миттєво оцінив верховинців. "Українські стрільці! — сказав він. — Я з вами лише другий день, та вже пізнав вас доволі. Пізнав я вашу амбіцію, пізнав і те, що ви не новобранці, як ми сподівалися, а знамениті стрільці-боєвики… Я вас цілим серцем полюбив, хоч недовго з вами пробуваю. Але вашу вартість я пізнав умить. Я пізнав і те, що з вами силою нічого ніхто не вдіє, навіть я, котрий перевів уже 14 вишколів".
Після бою на горі Присліп лейтенант Ерле був ще категоричніший. Він сказав гуцулам, що "таких боєвиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти"…
Сотник Ерле роздобув десь полковий оркестр, наказавши диригентові грати винятково українські пісні: "Ми гайдамаки", "Не пора", "Не миритись" та інші, "чим до решти вхопив нас за серце" (вислів М. Горбового). Так гуцули знайшли "рідних братів… між чужинцями-Німцями. Відтепер, — зазначав Горбовий, — творили ми з Німцями одно: начеб вони не німецькі, а правдиві стрілецькі старшини".