Рибниця місточко не знаю як завелике, бо поночі добре не сходив, щоб не заблукати, але досить гарне. А що вже люди привітні! І знати зразу, що то Україна люба. Недаром кажуть: де добре, добре, а на Україні найлучше. Околиці також дуже гарні всюди. Від Дністра вже є австрійське військо.
12 червня. Надранком виїздимо. Снідаємо на двірці Слободзея, або Слобідка. Тут бачу перший раз, як їде український поспішний поїзд. Як він скоро їде, то здається, що зроблений з одного кусника. Найлучше по цім можна собі уявити, що на Україні поїзди тягарові далеко скоріше їдуть, як австрійські поспішні.
Обід і вечеря у Бірзулі. Тут також чуємо назву нашу, себто "австрійських козаків": Місточко недуже велике. Церква зараз колодвірця. Видно вже українську міліцію з синьо-жовтими опасками на рукавах. Якраз цього дня — свято…
В'їхавши на двірець, вдарила наша орхестра "Вже воскресла Україна". І заки поїзд став, вже було майже всьо місто коло нас. Ми бачили, що населення мало що нас відрізняє від австрійського війська, тому кожний з нас прийняв собі синьо-жовту стяжку, мало не на півшапки з лівого боку. І тим уже здалеку давали себе пізнати.
Майже на кожнім двірці, де лише була змога поговорити з населенням, старалимся познакомитись із населенням, пояснити свою ціль і збудити національного духа. Тут відбулось це трохи на більшу шкалю. Наколи населення вийшло з вечірні і прийшло знову до нас на двірець, курінний отаман др. М. Волошин зібрав коло себе співаків у садку і зачав злегка розспівуватись. У сей час всьо рухнуло до садка і обступило нас кругом.
Зачинало вечоріти. Зараз по першій пісні пізнавалим, як це їм [населенню] подобалося. Потім, по другій, третій пісні, браво і похвали не уставали. Але як зачалась пісня "Ой закувала та сива зозуля", яка тут дуже є знана, а сам курінний, звісний диригент, як затягнув сольо "Ой повій, повій, як буйний синьоокий вітре", то стало так тихо, як у раю. Кожний перемінився у слух. І здавалось, що сам чуєш прискорене биття сердець, тих рідних тобі сердець, таких жадних свойого рідного слова, своєї пісні, яка їм була заборонена від віків. І варто було бачити, як кожний з їх старався не пропустити ні одного слова, ні одного звука, старався слухати вухами, очима, устами і цілим своїм єством. І хотівбись був поділитись з їми усім, чим лише мож було, працювати для їх з усих сил, щоби хоч почасти задоволити їхні вимоги, а тим самим покласти хоч одну цеголку в народній будівлі. Та що ж, наразі треба міцний пліт покласти, а опісля хату прикрашувати й добудовувати.
Як пісня скінчилась, якийсь час царила загальна тишина, але як прогомоніли послідні звуки, оплескам і цілуванням не було кінця. Кожний хотів був хоть чим-небудь віддячитись нам за це. Але найкраще за всі рухи і слова говорили очі. В очах відбивалася вся їхня дяка, бо правдою а Богом, то найбільше причарував всіх сольовий, повний життя голос диригента [Михайла] Волошина, а теплий та зоряний літній вечір доповнив всього.