По цій пісні прилучилися ще деякі співаки з горожан міста, і пісні лились мало не цілу ніч. Та вічно цього не могло бути. Загудів гудок з машини, сповіщаючи про скорий від'їзд. Почалося пращання, і не то щоб рідко хто мав сльози в очах, але рідко було таких, щоб не мали їх. З яким жалем то населення нас пращало… І на що вороги зуживали цілі віки, щоб розділити рідні серця від себе, то рідна пісня встигла зробити в одній хвилі. І це повинні затямити собі всі гнобителі, що заки "наша пісня, наша слава не вмре, не загине", доти ніяка сила нічого нам не вдіє.
Досвітку 13 червня виїздимо. На цій лінії наш поїзд показав, як їде. У заднім возі ніхто не міг удержатись — так їх носило. Женемо безперестанку до Голти, де снідаємо. Чим дальше, тим збіжжя все краще. Не таке, яку Бессарабії. Мабуть, там була посуха більша. По полях стрічаємо вже могили. І коли дивишся на ці могили, думка твоя мимоволі відбігає у давню минувщину, коли на цих степах з могилами писалась наша кривава історія, повна слави і козацьких подвигів над клятими ворогами, але і повна всяких жорстокостей, грабежів, руїн і розбоїв над нашим народом. Із жалем згадаєш, чому то мене тоді не було між тими славними борцями, щоб хоч дрібку причинитись до тої рідної будови або хоч частину перебрати тих терпінь на себе.
Правда, і ми зараз воюємо, а навіть ідемо на свою рідну Україну. Але порівняти нашу ціль, таку ще невиразну, заплутану, з ціллю наших славних предків! Вони були тоді вільні, самостійні, а ми? От кидають нас то сюди, то туди, де їм самим подобається. Ледве що видерлимся сюди. Але надії не треба тратити, бо історія кругом обертається, тож черга прийде й до нас, а тоді "душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду".
Обідаєм на Ново-Україні (в Новоукраїнці. — Ред.). Села також рідко сюди. По полях ввдко згуста курені, де люди перебувають під час робіт через тиждень. Тут не так, як у нас, що води нап'єшся де-небудь (будь-де. — Ред.). Тут воду возять за собою цілими бочками.
Туманила нас Австрія, що тут дичина, некультурність, безпорядки і т. и., але йти би їй сюди учитись порядків і иншого. Поглянути лише на такий двірець. Які там вигоди! На найменшім перестанку — у казанах "кип'яток" і холодна вода. Буфети обильні, мож дістати чого душа забажає. На двірцях взірцевий порядок, чистенько, приємно, садки гарні, що можу літі віддохнути здорово. У садках лавки, гойдалки задля розривки і багато иншого. Вози желізничі вигідні, просторі. В Австрії 1 — ша кляса така, як тут 3-тя, або й чи не гірша. До того є ще тут 4-та кляса — з вікнами, лавками й ліжками, що не треба мордуватись по таких австрійських, що в їх худобу перевозять.
До Єлисавета приїздимо на 5 год. вечора. На відголос нашої орхестри злетілося мало що не ціле місто. В одній хвилі двірець наповнився як військовими, так і цивільними. При такім натовпі цікавих стрілець відчуває без приказу, що треба якнайкраще запрезентуватись. Тому всі в одній хвилі повискакували з возів, стали в лаву і чекають приказу. Зараз орхестра виходить наперед і отаман Коссак командує: "Позір! Чвірками вправо вбік! За мною полк ходом руш!" І цілий полк, колихаючись, прямує в місто, вибиваючи ногами такт стрілецького маршу, який міські мури одночасно стараються повторити. Йдемо на Миколаївку до гімназії кватирувати. Дорогою встрічаємо всюди кінних цивільних, які женуть в однім напрямі. Мається вражіння, що тут є якась організація цивільна, а ці кінні стараються донести скоро, що такий-то а такий свіжий відділ прибув.
По дорозі приглядаюсь місту. Вулиці широкі, засаджені по обох сторонах акаціями так, що хідники виглядають наче алеї. Місто буде менше-більше таке, як наш Перемишль. Вивіски переважно московські. Лиш де є станиця Державної варти, там є тризуб і синьо-жовта вивіска. І ще по деяких склепах є українські [вивіски]. По передмістях вулицями такий порох (де нема бурковання), що колеса возів потопають, а людям сягає вище колін. Як всюди, так і тут майже всі прохожі лускають "сімячко", себто насіння із соняшників.
У гімназії розставляємо на брамах огорожі варту, щоб стрільці не виходили на місто. У місті стаціонувала чесько-мадярська дивізія кінноти архикнязя Вільгельма [Вишиваного] і дещо гетьманців. Кругом нашої огорожі завели міські паночки облогу, щоб, як кажуть, поглянути на "австрійських козаків". Атакі-то цікаві й рухливі, що, заки смерклось, мало який стрілець лишивсь без знайомства.
Що мені сподобалось тут, що всі жінки носять серпанки (шалики), не лише tyT, а і по инших містах. А у нас де яке дрантя, а вбирає вже капелюх і ходить як яке опудало на горобці, не дивлячись на то, що вдома немає часом зайвого куска хліба.