Зустрівшись у с. Петрове на Закарпатті з буковинськими стрільцями куреня Паппа, вояки Гуцульської сотні з'ясували, що й у цій частині ставлення німецьких старшин до українців "дуже гарне і дбайливе".
Коли надійшов час прощатися з німецькими офіцерами, гуцули засумували. "З великим жалем пращали ми дотеперішних старшин Ерле й Прібека та хорунжого (не пригадую назвиська, але теж Німця), — свідчив Горбовий. — А шкода, що вони пішли, бо в них були би ми придбали пару знаменитих старшин. Вони хотіли остати при У.С.С.".
Сотню очолив адвокат Омелян Левицький. Він був українцем, але за вояцькими прикметами поступався Альфонсу Ерле та іншим німецьким старшинам.
Слід зазначити, що Альфонс Ерле так закохався в гуцулів, що не полишав думки знову пов'язати свою долю з українцями. 1918 року мрія здійснилася — він став отаманом УГА. Був начальником штабу Начальної команди УГА, 1-м квартирмейстером і начальником штабу І корпусу УГА.
Не один він розбудовував Галицьку армію та бився проти поляків за те, щоб Галичина увійшла до складу Української держави. Згадаємо хоча б таких провідних німецьких старшин, як Альфред Шаманек, Альфред Бізанц, Фердинанд Лянг, Карл Аріо, Северин Байгерт, Вільгельм Габсбург-Лотрінґен, Арнольд Вольф, Фердинанд Льонер, Вільгельм Льобковіц, Ріхард Щобер, Антін Кравс, Ганс Кох, Густав Ціріц, Франц Тінкль та багато інших етнічних німців. Слава їм!
Німці в добу Першої світової війни (і 1941 року теж!) були нашими природними союзниками. І якщо ми вболіваємо за УСС і УГА, бажаємо їм — як читачі — перемоги в боях, що вже давно закінчилися, то мали б уболівати і за німців — побратимів січових стрільців та вояків Галицької армії.
Де ж гуцули?
Однією з проблем дослідження стала невизначеність меж Гуцульщини. Спочатку я вважав це наслідком своєї необізнаності, але виявилося, що меж цих точно ніхто не може провести. У кожного дослідника власні уявлення і своя логіка. Недаремно поет Василь Герасим'юк, родом з Гуцульщини, у вірші "Де гуцули?" писав:
Часткова відповідь на це питання все ж таки є. Вона в гуцульській приказці "Не тото, брате, гуцул, що погуцуливси, але тото, брате, гуцул, що в горах родивси". Отже виходить, ідо гуцульських сіл у долинах нема, тільки на верхах гір, під небом грізним може жити справжній "горєн".
Досліджуючи роль верховинців у Визвольній боротьбі, я з радістю відкрив для себе, що вони прагнули герцю і йшли до бою як до танцю, — як і козацтво Великої України.
Вперше почув подібний вислів від подільського отамана Якова Орла-Гальчевського. В автобіографічний книзі "Проти червоних окупантів" він прохопився: "До бою йду, як дівка до танцю". Подібне читаю і у спогадах Горбового. "Декотрі вже почали дрімати, як нараз донеслись до нас звуки гарматної стрілянини, — згадував він про перебування гуцулів-добро-вольців у Коломиї. — Нам начеб хто мурашок пустив за шкіру… Якась нетерпляча гарячковість опанувала всіх, прошибла одна думка-бажання: "Ко-би нам уже швидше зблизитись до того вогню, піти в танець".
Ось так! "Огонь запеклих не пече!"
Хто сказав це? Тарас Шевченко!
Мене здивувала і збентежила присутність Тараса Шевченка в хатах і душах верховинців. Це ж Кобзареві до його 100-ліття вони разом з покутянами у великій радості встановили пам'ятник в австро-угорському Косові.
А на Великій Україні 1914 року було не так: московські деспоти заборонили спорудження пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві, заборонили й щорічну панахиду в Софійському соборі. Тоді на захист Шевченка стало не українське громадянство, а кавказці, насамперед грузини, які мешкали в Києві. Довідавшись, що українці змирились із забороною, вони вийшли на несанкціоновану маніфестацію на честь автора поеми "Кавказ". І серед арештованих маніфестантів найбільше було кавказців. На допитах у жандармському відділку вони називали себе українцями…