По битві над Збручем 29 липня 1917 p., де Гуцульська сотня здобула перехід через ріку в селі Збриж, а заразом і примісток зробила, на приказ сотенного я відійшов до Коша. Думаю, що був я сотнику Бужорови з Буковини не вигідний у сотні, бо [сотник] казав, що я соціаліст і радикал. А що він соціалістів і радикалів "любив", то доказом є те, що на похороні стрільця Ониськова Василя навіть не був. Але менше з тим. Прийшло сміття з війська і хотіло знущатися над стрільцями, а що мені то було не по нутру, то відіслав мене до Коша, де зістав приділений до відділу виздоровців.
По отриманні відпустки відійшов я в половині грудня до Рудник за наставника коло полонених Москалів. Я із двома стрільцями пішов на хутір Казимирівку, належачий до поміщика Поланского, дідича на сім тисяч моргів поля з чотирма хуторами з осідком у Рудниках. Там жилось незле, бо не було тяжкої роботи, але і їсти не було багато.
Зима була суха, але із сильними вітрами. З Коша бувбим пішов на свята додому, але звідтам не пішов, бо не було мене кому заступити. Свята були у мене найсумніші, бо мож було додому піти, та не пускали. До того ще не було де хліба дістати, і якраз тоді не пібрали свого. Я на свята [був] без куска хліба. В Австрії давався відчувати брак всього харчу і не раз по кілька днів не було хліба, а як прийшов, то на вісьмох оден.
У Коші було ще якось…
М. Горбовий. Великодні свята у pp. 1915— 1918
Перші Великодні свята відбулись на славній горі Маківці, над селами Головецьке і Грабовець, повіт Сколе. Два тижні перед святами 1-й курінь виставляв охорону моста в Головецькім. Наш перший рій сотника [Романа] Дудинського був також. Задача була луже важна — за жадну ціну не малося пустити Москалів до села. Хіба пропала б ціла наша позиція…
За той цілий час Москалі кілька разів пробували вдертись до села через міст і окружити Маківку, та їм се не повелось завдяки нашим крісам і набоям, бо тих було піддостатком. Кождий стрілець, переважно із сотні Дудинського, мав у хлібнику 300–500 набоїв, а коло себе в окопі цілу пачку, то є 1350 штук, і ще запасу наплечнику — повні кишені. Зате війська недуже було багато.
Із суботи на неділю Великодня, т. є. з 13 на 14 квітня, змінила нас на мості одна сотня з 35-го полку краєвої оборони. І ми відійшли до села коло курінної управи, де одержалим потроха свяченого. Рано зі сходом сонця пішли ми на позицію сотні, на лівий бік гори, над потічком. А що то був у нас перший Великдень у полі і ми не знали ще про московську установку, що у них, як кажуть, на Пасху з найбільшим ворогом мається жити у згоді, то здивувалися немало, чому то на нас не стріляють. Ми поставали на поляну і дивимось на їхню позицію, а вони повилазили з окопів і махають до нас хустинками.
Ми дали знати до сотенної управи, і сейчас повиходили зі своїх землянок п. п. четарі О. Краус, [Микола] Никорак, хорунжий [Тадей] Ковалик, [Володимир] Свідерський і багато стрільців, а також стрільці з поблизьких сотень. Ми спитали їх, з котрих губерній, на що вони відповіли, що з Волинської, Подільської, Київської, Бессарабської і ин. Ми зі своєї сторони також представилися, а по обостороннім представленню дався чути з їхньої позиції спів — "Христос Воскрес!" Яке враження зробив той спів на нас, то лиш може собі той представити, хто перейшов ріжні випадки, кільканайдцять разів або і кількадесят заглядав смерті у вічі і котрому через кілька (впродовж. — Ред.) місяців грозила небезпека на кождім кроці щохвилі. Котрий був спрагнений хоч троха, хоч на хвилину вчути щось рідного.
Най собі хто-небудь представить, що з ним робиться, як нараз учує пісню "Христос Воскрес"! І то з тої сторони, звідки ще вчора, звідки кожної хвилі кожному смільчакові, котрий показався би з окопу, грозила як не смерть, то пролиття крові. Звідки ще вчора кожний сподівався наступу, бо вже всі прочули, що вкоротці на сій тихій дотепер горі відбудесь неабияка сцена, неабияке змагання і різня людей — одних як напасників, других як оборонців своєї вітчизни. Не оден, загіпнотизований словом "Христос Воскрес!", забув, що він на позиції, забув, що він стоїть проти могучого і численно більшого ворога і що то вічно не потриває (в тих днях прийшов Москалям на поміч з Мазурських болот Фінляндський корпус). Але проте кожний полинув думкою до своєї рідні і всіх його серцю милих — як приятелів, так і знакомих, сусідів і т. и. І згадав, що і вони в той час сумно співають "Христос Воскрес!". Однак то довго не могло бути, бо то війна і кожний мусить пам'ятати, який на нього положили обов'язок. Так було і з нами.
Зараз по триразовім відспіванню "Христос Воскрес!" — з московської сторони, зі сторони 35-го [золочівського] полку краєвої оборони і з нашої сторони, де нами проводив улюблений наш четар Никорак, — а також по відспіванню нами "Ще не вмерла Україна" запитали Москалі (тут: солдати Російської армії. — Ред.), чи не будем стріляти, і почали злазити в долину на міст без крісів. Ми також почали сходити в долину, і незадовго вороги віталися і цілувалися як браття. Бо Москалі (тут: солдати. — Ред.) з кожним мусілися цілувати — в них вже така установка на Великодень. Були там також і австрійські війська, і німецькі ґренадири, і всі веселилися. Люди із села казали, що то вже по війні.