По дорозі сталася раз чи два рази доволі прикра подія. В селах Микитинцях і Мишині чи Іспасі збаламучені чи схрунені селяне, довідавшись від конвоїв, кого це везуть, стали кричати:
— Що, то ви ще їх возите? Та їх на шнурок і на суху вербу! Зрештою, їм і сухої верби шкода…
Це трапилося лише два рази. Але і воно прикро вразило Гуцулів. І кому би це не прикро?! Однак деякі Гуцули казали:
— Прости їм, Господи, бо не знають, що роблять.
Молодші не дарували.
— Мой, єкбих ті ймив у свої руки, — казали, — та там, де я знаю, тото бих си потішив тобов…
Але на цім і кінчилося.
У Коломиї міська товпа, жадна сензації, дозволяла собі на всякі глузування. Замітити треба, що найбільше кепкували і допікали багачі — Жиди. Ми все зносили мовчки, з погордою.
Ми заїхали перед тюрму. Вулиця Романовських, чи яка там. Коли ми подивилися на ті мури, на ті маленькі віконця із грубезними ґратами, ще й з решітками, на тих покорчених наших побратимів-Гуцулів, привезених сюди передше, які скупчилися при віконцях, виглядаючи, кого то знова привезли, то мушу признати, шо всім у душі стало тяжко. А коли за нами замкнулася брама, а перед нами відкрилися темні коритарі, здавалося нам, що нас відірвано силою від чогось гарного, дорогого. Здавалося, що провалюємося в якусь страшну безодню, в інший, таємничо-ворожий нам, світ. Опанувало нас отупіння. Аж тепер відчули ми ціну воленьки святої. А Гуцул, що зріс у верхах, був свобідний як птах, був паном-царем на своїх полонинах, цей Гуцул без порівнання сильніше, як хто інший, відчув на собі ті невидимі окови, які його скували в цих мурах. Оден на другого лише подивилися, і в очах кождого пізнати було одну й ту саму думку. А котрийсь, більш знеохочений, кинув:
— От тут нам, братчики, амінь!
Ніхто не обізвався. Всі мовчки йшли сходами нагору. Тут нараз перервав цю тяжку мовчанку грубо-хриплий голос військового ключника сержанта Шкрибайла (наш-таки землячок, із Буковини):
— Ануко, борше тягнися, медведю сорокатий! Гадаєш оден із другим, що ти в полонині?
Зараз-таки став зі своїми помічниками трусити. Позабирав усе, що не взяли попередні трусителі. Ремені, гребінці, шнурки, тютюн і пр. По тім списав усіх, вилаяв здорово і порозділював по казнях.
Я з іншими попав [у казню] під ч. 29. Тут уже було кількох Гуцулів, теж "повстанців", і кільканацять жовнірів. Між цими послідними переважали т. зв. галлєрчики, які переважно походили з Познаніцини. Треба признати, що були це люде чесні, характерні, поводилися з нами людяно.
Зате всі інші тероризували нас у найгірший спосіб. При тім заводили ріжні кримінальні "забави", які не одному з нас далися добре взнаки. А пожалуйся ключникові, то ще гірше. Бо і він наб'є, ще й на них насварить, що "заделікатно" обходяться з нами.
Але я забіг поперед батька в пекло. Отже, коли нас лише втручено в казню, зараз оден із жовнірів крикнув:
— Хлопци, свєжа парцеляція!
В тій хвилі інші кинулись на нас, відоймили всі харчі (за кількаденний побуту Косові нам донесли дечого) і, розпарцелювавши, стали заїдати, кепкуючи з нас. Опісля казали "мельдуватися" до казенного старшини, якогось бандита, дальше кепкуючи. Опісля визначили нам місце до спання "под Варшавов".
"Варшавою" називали вони леговища з дощок, на яких самі спали. Ми мали спати на підлозі, під дошками, де було повнісько блох і блощиць. Яке то було спання, годі описати. Кождий забився під ту "Варшаву", як та блощиця у шпару, на голіській підлозі, в порохах. Насікомі тнуть, мов ножами, а ворохнутися нема як, бо повнісько товаришів набилося, мов оселедці в бочці. А від підлоги до "Варшави" буде не більше 30–40 км. До того ще ті "військові" зверха відкрили газовий наступ…
А таке переповнення було скрізь. Кожда казня призначена була на 6–8 людей, як то кажуть, підчас "спокою". Тепер же напаковано нас пересічно по 35! Після цього можна собі уявити наше життя.
А свіжі "повстанці" все прибували. За який тиждень-два число нас усіх перевищило 250. Це все помістилося в 6 казнях. Та найстрашніше було в казні т. зв. цементівці. Назва походить від того, що долівка цементована. Вона має приписане місце на 3 чоловіка. А наших Гуцулів набито там 24 (двадцять чотири)!
Цю казню названо пеклом. Лише собі уявити: двадцять чотирьох сидить у такій комірці з одним віконцем, де нормально повинно бути всього три (особи). Не виходять вони надвір — як ніч, так і день. Сморід, задуха така, що як ключник отвирає двері, то стає збоку, бо не в силі видержати, як то вдарить у ніс і голову. Всі роздягнені геть, лише декотрі ще в сорочках. Мимо цього, душно — страх! Рухатися і не гадай. Вдоволений той, що вспів скорше сісти на долівку (леговищ деревляних тут нема). Інші стоять. І так як ніч, так і день, тиждень за тижнем. Хіба лише час до часу мінялися сидячі зі стоячими. І так за якийсь час попадали б, якби хто не хотів пустити сісти. А на долівці болото — від духоти і поту людського. А може, і ще від дечого…