Щоб не розводитися довго, подам програм дня. Вставати не треба було, бо майже ніколи не спали. Куняли. Біля год. 7 рано — "снідання", цебто кусочок військового хліба, зразу оден на 6 до 8, опісля і на 10 чоловіка. Військові в'язні діставали на двох. До того ще якоїсь люри (т. зв. кави), якої навіть шануюча себе собака не пила би. А ми хоч би хотіли, то не було і як. Принесе ключник у мидниці чи кітлі, крикне: "Кава!", а нема в що брати. Посудини жадної не взяв ніхто із собою, а ключник ще й лає, і послідними словами. Хто мав добрий капелюх, то брав до нього. Інші обходилися. А й той, що взяв, і то не поживився, бо того було як кіт наплакав.
Декотрі Гуцули як за пару тижнів змогли допроситися ласки вийти на подвір'я (винести "катеринку" чи води принести), то повишукували собі на смітнику заржавілі коробки з австрійських консерв чи газових масок і в них діставали вже харч. Але таких не багато було між нами.
На обід давали військовим юшку з бараболею і м'ясо. Нам знова — помиї і оселедець. Зразу навіть частіше сам оселедець давали. І це були явні тортури. Бо тоді, як був оселедець (без хліба), то не давали цілий день води. Хіба що для військових коновку подадуть, а нам ні каплі. До того вони ходили ще на прохід.
У казнях — задуха, сморід, нема де сісти чи ступити свобідно, вустах пересохло, що говорити не можна. Води нема, на прохідне пускають. А тут ще злочинні "забави", недостача харчів, рани ще непогоєні, лікарської помочи жадної. Не дивно, ідо майже для кождого смерть була б великим добродійством і не одні просили її.
Це довело до того, що всі ми стояли кістяками. Не кажу вже за других. Я сам ніколи не любив вдавати недужого. Під час війни як був ранений, то по кількох днях утік зі шпиталю. Ще прохав товаришів, щоби нікому не казали про мою рану, бо боявся, щоби знова не запакували мене силою в лічницю. А тут я вже таки не міг рухатися. Бувало, стану на ноги, і то раз на кілька днів, подержуся за стіну, хочу глянути крізь вікно на світ, та тут в очах потемніє, в голові піде все ходором і я паду на долівку. За кілька днів знова пробую. Інші й не пробували, а лежали як снопи. Супокійно ждали смерти.
З домашними, як відвідували, не то що ніхто не бачився, а навіть ми не знали, чи хто-будь приходить. Аж згодом дізналися, що з родини приходили і приносили харчі, але їх забирав собі ключник Шкрибайло. Про це ми довідалися ще й по тім, що, коли вже декотрі могли виходити на коридор, бачили в його канцелярії будзи сира і коновочки масла.
Але були між арештованими і деякі щасливці. Це декотрі з косівської інтелігенції. Вони мали казню з великими вікнами (т. зв. панська), ліжка, достава харчів, а навіть і часописи були. Гуцули казали: "Панам і у криміналі добре". Однак вони нами не цікавилися. Вкоротці їх звільнено, а пару конфіновано чи інтерновано в Перемишлі.
У таких-то "гараздах" жила півтретя сотки Гуцулів через (упродовж. — Ред.) півтора місяця. А слідство ледви почалося. До того дуже мляво йшло. Помимо цього, що це був військовий доразовий суд. Правда, зразу пішла чутка, що 53 з нас мають розстріляти. Казали, що вже й приготовано все. Та якось вдалося справу повести належним руслом, і треба було ладитися на довгі місяці в'язниці. Та чи видержимо? Байдуже! Більшість ладна була вже й вмирати, щоби не каратися так. Але смерть не приходила.
Між тим ми пережили цікаву подію, а саме: одної ночі до нашої казні (а я вже перейшов був на ч. 28) втручено Мартишука із Зеленого. Як засвітили світло, ми побачили на долівці якусь масу… Не буду описувати, який він був побитий і що з ним виробляли по дорозі. Досить того, що на третій день (він) помер від тих побоїв. Але цікавий факт був той, що закликаний на другий день військовий лікар ствердив… запалення легенів (!) і приписав на лік порошок аспірини… А тіло вже розкладалося, хоч Мартищук ще пам'яти не тратив. На нас, кістяків, лікар не звернув навіть уваги. Як котрийсь Гуцул упімнувся за якимсь ліком чи порадою, той лише засміявся і вийшов. А ті військові, що сиділи з нами, крім Познаньчиків, ще й допікали глузуванням оттому конаючому. Робили йому всякі пакости, лаяли, прозивали останніми словами і робили що лише хотіли. Нам годі було якось реагувати, бо й самі ледви могли рухатися.
А тут уже й місяць червень пішов. Почалася надворі спека, яка збільшила духоту по казнях до найвищої степені. Що тоді прийшлося витерпіти, це словами не вдасться оповісти. А як ще терпіли наші товариші на "цементівці", то переходить усяке поняття. Надвір на прохідне пускали ні разу.