На "панській" казні якось само собою (мабуть, тому, що тут були свідоміші товариші) створився центр усеї роботи. Звідси йшли всякі "зарядження". Перш за все рішено перевести "громадські вибори", повибирати війтів, раду і пр., аж до "поліцаїв" громадських включно. На "панській" (казні) "війтом" станув Танасій Лабуда (бувший громадський комісар у Гриневі за української влади). Велика казня, т. зв. "шпитальна" (друга велика казня з великими вікнами, де перед тим був тюремний шпиталь), вибрала за війта Кочергана з Довгополя, на іншім — Дропєка і т. п.
"Вибори" попереджувано нарадами, вічами по окремих казнях і взагалі дуже жвавою підготовкою. Цікаво було дивитися, яку цій "забаві" не одні й сивоволосі щиро запалювалися: чия візьме?
Відтак установлено внутрішні порядки по келіях, назначувано порядкуючих, чергових до харчу (брати їдунки з коритара), принести води, виносити кіблі і т. п. Порядку пильнували "поліцаї". Опісля почалися всякі збори, дискусії на ріжні теми, засідання і т. п. Треба признати, що це не була забава, а зовсім поважна праця, яка лишала добрі наслідки.
Між старшими було чимало молодиків[16]. Якраз ці молодики-леґіні мали найкращу нагоду підучитися до громадської праці, приглянутися, як і що повинно йти, як у дечім поводитися тощо. Правда, не по всіх казнях могла йти така робота, бо не було доброго проводу скрізь. Але в більшости працювалося, а до решти доходили хоч у половині відгуки цеї праці, і воно свій додатний вплив таки робило. А в цих, де був кращий провід, то вкоротці опанувала всіх прямо гарячка. Як зачнемо, бувало, яку дискусію зрана (по виборі перше предсідника, заступника і секретаря), то не раз не хочеться і на прохід іти, так запальчиво дискутується. На обід кождий ухопить, шо там принесуть, і давай до роботи. А котрого покличуть на переслухання, то скаже там, що вже конечно, і летить у казню скоро, щоби вспіти ще й собі слово забрати. І так воно не лише до вечора, а й до опівночі тягнеться. Дзвінок уже давно видзвонив "спати", вже й ключник кілька разів гримав у двері, щоб "заніміли", вже й "світла президія і шановна публика" покотом лежить, хто по тапчанах, хто на долівці, а все годі втихнути, бо ще "моє не зверху". Коли ж уже і позасипляють, то ще й крізь сон дискусія йде, аж сміх забирає. А раненько, лише посхоплюється, дехто перекусить, що як має, вмиється і дальше докінчує своє. І так воно день за днем. Не раз ключник, слухаючи дискусії під дверми, раптом відчинить двері й кричить:
— Ади, мой, якої політики він ріже оден із другим… І ще нарікає, що за пусто сидить! Та тут, мой, пани сиділи, а такої політики не рубали… Не дурно то вас позамикали…
У неділю була зміна програму. Правилося по казнях богослужения. Вправді, в тюрмі була каплиця, але туди нас, політичних, не брали. А побожних було в нас чимало, які хотіли теж мати "відправу". Дяків у нас було кілька. Лише попів не було вже, тож треба було вибирати. Я сам кілька разів сповняв функцію попа, оминаючи лише ту церемонію з божими дарами. "Парохіяни" були, мабуть, удоволені зі свого "пароха". Не раз як заспіваємо "Господи, помилуй" чи якої там іншої, то аж тюрма трясеться. Не раз із сусідського костела повибігають ксьондзики-єзуїти, повилазять на паркан і дивляться, що це за чудо…
І це богослужения так поважно відбувалося, що не раз як увійде за чим ключник підчас богослужения, то, хоч який він був брусоватий, скине шапку і зажде, аж воно скінчиться. Хіба що має важне діло, тоді вертає ні з чим, аж опісля приходить. А раз аж смішно було, коли під час клякання прикляк і він. Треба було добре панувати над собою, щоб не вибухнути сміхом-реготом…
Згодом удалося мені дістати пару книжок і час до часу діставати часописи. Виходив тоді "Вперед" і "Громадський Вісник" чи "Український Вісник". З цим почалася ріжноманітна праця, бо вже читалося і над тим дискутувалося. Коли ж у часописах стали появлятися комунікати з польсько-больше-вицької війни, тоді всі "політики" втратили о 50 % авторитету, а верх узяли "стратегіки".
Декотрі з нас були учасниками Визвольної війни, бували на Великій Україні, і то в тих околицях, де тепер велася війна. Тож, де лише був на подвір'ї чи по печах який вуглик, все повизбирувалося і пішло "стратеґікам" на жир… Бо цими вугликами рисувалося "боєві фронти" по стінах. А що фронт змінявся щодня, а ми майже вже щодня діставали часопис, тож і щодня була свіжа робота. З часопису вичитувалося місцевости, через котрі переходила боєва лінія, бувальці подавали їхні розположення, а рисівники розводили все по стінах. Але не раз, як підійде ключнику капцях, задзвонить ключами, то рисівник добре впріває, заки знищить фронт на стіні… Бо як захопить, то дістане не оден кулак. Але, мимо того, рисувалося дальше, і вкоротці стіни були такі порисовані свіжими і нестертими добре чертками, що в них лише наші "стратеґіки" могли розбиратися.