Населення відносилося до нас добре. Де ми стояли постоєм, там утримували лад і порядок, не допускали до ніяких грабунків, насильства над мешканцями ні погромів. В революційному часі населення це оцінювало, і як ми відходили, присилали до нас делегації з проханням, щоби ми залишилися, за що нам дадуть удержання (Вінниця). Як терен нашого постою зайняли безкарні большсвицькі орди і почали допускатися над нами насильства, то в нашій обороні ставали навіть місцеві комуністичні провідники. За їх порадою, щоби охоронитися перед винищенням, ми творили "ревкоми" і згодом нас включено до большевицької армії. Нас перейменовано на "ЧУГА" (Червона Українська Галицька Армія).
В тому часі Головний Отаман Петлюра був уже в Польщі. Ген. Омелянович-Павленко (б. Нач. Вожд УГА) не пішов до Польщі, але зі своєю частиною передерся на зади денікінців (ми їх перепроваджували через свої застави) і звідси провадив під’їздову війну. Коли большевики розбили денікінців, то ген. Павленко боровся на запіллю большевиків. Ми утримували з ним зв’язок, а навіть заключили договір про злуку. Та цьому перешкодили большевики. Вони нас переорганізували та кинули на польський фронт. То був час, коли поляки з Петлюрою ішли на Київ (квітень 1920).
Першим проти большевиків збунтувався отаман Шепарович і з кіннотчиками перейшов до ген. Павленка. Ми порозумівалися з поляками, щоби нам помогли перейти до петлюрівських частин полковника Безручка і Удовиченка. Ми відкрили фронт проти большевиків і впустили поляків у наші ряди. Поляки умови не додержали, два корпуси УГА роззброїли, а третій, що ще тримав фронт, роззброїли большевики. Ген. Омелянович-Павленко, що вже повернув з зимового походу, залишки УГА прийняв до свого запасу.
По невдалій польсько-петлюрівській виправі на Київ большевики перейшли до наступу на Польщу. Ми злучилися з дієвою армією Петлюри і є у відступі. Большевики є вже під Львовом. В часі перемаршу коло Товмача ми відділилися від петлюрівців і прямуємо на Чехію, де дістанемо набої, відпічнемо і повернемо виганяти поляків. Наші вістові в селянських одягах, на роверах, нас повідомили, що за нами вислали погоню. Погоня є день маршу поза нами. Ми поляків не боїмося. Якби нас дігнали, то дамо їм таку відправу, що собі Чортків пригадають.
В Косові ми мали смішну пригоду. Поляки зорганізували "Оборону Косова". Засіли на нас при кутській дорозі. Ми зробили на них наступ. Вони без вистрілу повтікали у кукурудзу, та позамотувалися в гарбузиння. От і мали ми роботу витягати поляків з гарбузиння. Ми їх роззброїли і забрали в полон, а як покидали Косів нагнали додому, – зі сміхом закінчив розповідь старшина. Ми пішли на відпочинок, бо вчасно рано наші дорогі гості виїздили в дорогу.
Рано формувався похід в дорогу, чоло походу було в Яворові. Ми сиділи на лавці, на приходському горбі, з нашими старшинами. Вони казали, що є призначені замикати похід і мають час. Осідлані коні стояли прив'язані до плотів, а стрільці сиділи гуртками. Виїхала стежа, потім маршували піші, їхали вози з постачанням, їхали кінні. Над’їхав повіз, а в нім старший старшина. Пояснили нам, що це генерал Кравс. За повозом провадили осідланого коня, та їхала кінна стежа. – "Це наш генерал. Він звичайно їде на коні, але вже пару днів нездужає. Він німець, та щирий наш приятель і добрий старшина". Їхала артилерія, везено дві гармати та два амуніційні вози. Потім маршувала сотня. – "Це старшинська сотня, – пояснювали нам. – Це молодші старшини, вони без приділу, бо через тиф стрілецькі ряди прорідилися. Вони взяли кріси та повнять службу стрільців".
Ми дивувалися, що в них так багато гарних коней. – "Це коні, – казали вони, – виміняні у наддніпрянських селян. Як ми відходили, то вони приводили до нас гарні молоді коні і казали: Виміняйте наші коні за ваші гірші. Приходять большевики. Вони гарних молодих коней заберуть у нас, а як коні будуть старі та змаргані, то може оставлять, і будемо мати чим поля орати".
Я дитиною виростав у воєнних обставинах. Я приглядався соткам тисяч маршуючого війська. Я бачив військо у наступі і відвороті. Я бачив, як військо у паніці втікає, я бачив, як військо, виломившись з-під наказів старшин, розбите на ватаги, палить та грабує.
Рештки УГА ішли на чужину. Поділене на роди зброї військо, під проводом старшин та головного генерала, карне, здисципліноване, маршувало готове кожної хвилі на наказ свого вождя, піти до наступу, чи оборони. Такою була УГА!
Старшина, що був з нами, глянув на годинник. – "За пів години вирушаємо". Розпрощався з нами, ми розпрощалися з стрільцями. Пронісся звучний приказ: "До коней!" – "До всідання!" – "На коні!" Старшина виїхав на коні наперед – підніс руку догори, показав напрям і руку опустив. За ним їхали дві тачанки зі скорострілами і кінні.
Пішла їх горстка на чужину. Це справді горстка в порівнянні до 85-тисячної армії, що Збруч проходила. А де решта? Ніхто на це питання не може відповісти. Годі зчислити могили поляглих в боях з большевиками, з денікінцями, померлих від тифу, розстріляних большевиками, померлих в польських таборах. Годі зчислити вивизених на Сибір, тих, що служили в дієвій армії, в частинах Січових Стрільців Коновальця, розсіяних по Великій Україні.
Ми гляділи всі за ними, як вони відходили. Вже сховалися за закрутом, ще було чути торохкотіння тачанок, осталася тільки курява на дорозі. Відійшли "Останні Могікани" на чужину, останки славної УГА поборені обставинами, та незаломані духово. Вітер розніс куряву, а – остався спогад.
Зчасом ми довідалися, що чехи їх примістили в таборах Ліберка (Райхенберґ), Йозефів, та у Німецькому Яблінному (Дойч Ґабель). Там вони провадили військовий вишкіл. Це є доказом, що вони хотіли вернутися назад, поляків з рідних земель виганяти. У Юзефові начальником табору був полковник Варивода.
На другий день приїхав до Яворова загін петлюрівських козаків. Їхали в погоню за галичанами. На приходстві замешкав командир, а козаки розмістилися і на приходстві, і по Граждах. Мушу признатися, що так ми, як і місцеве населення нерадо їх вітали. На це були поважні причини. По-перше: їхали за галичанами, щоби до них стріляти, по-друге – були союзниками поляків, яких ми ненавиділи, а по-третє – наслухалися багато большевицької пропаганди проти Петлюри та його армії.
До діда до канцелярії зайшов командир. Я, цікавий, також там примістився. Поволі нав’язувалася розмова. Дідо спитав: – "Чи ви їдете в погоню за галичанами, а як їх доженете, чи будете до них стріляти?" Легко посміхнувся командир, заки відповів: – "Ці галичани, – говорив, – долучилися до нас ще на Великій Україні. Ми є тепер у війні з большевиками і відступили на терен Галичини. Тепер ми є у союзі з поляками. Галичани дуже не люблять поляків, їм більше не було з нами подорозі. Я їм не дивуюся, що йдуть на Чехи. Я дістав приказ піти в погоню. За мною ідуть також поляки. Я дійшов до Яворова, та галичан не наздігнав. Коней і людей замучив, приказ виконав. – Знову легко посміхнувся, потім споважнів і додав: – Ми до наших братів стріляти не будемо. Завтра вертаємося".
Вкоротці прийшла польська піхота. Вояки їхали підводами (форшпанами), забраними у наших селян. До петлюрівського старшини підійшов польський старшина. Було чути дуже оживлену дискусію. Петлюрівці залишилися у Яворові, а поляки поїхали в дальшу погоню. На приходському горбику засіли петлюрівські козаки та приспівували переїжджаючим полякам. Співали на голоси, а голоси мали гарні. Слова, однак – видно – полякам не подобалися, бо відгрожувалися п’ястуками, на що козаки відповідали реготом. Вони співали полякам: – Янткі, Анткі, Андрухи, когутики – пєтушки.