Юра вийшов з комори, зодягнений у святочне лудінє. Мав на собі черлені гачі, ноги одіті в чорні, черленою волічкою обрублені капчурі. Від новеньких жовтих постолів ішли ремені шнуровані довкола ніг. Від ременів ішли скручені з білої вовни волоки, що на ширину долоні обкручувалися довкола ніг.
Мав із згрібного полотна вишиту сорочку. Сорочка була вишита на обшивці та понад п’ястуками. Вона спадала понад гачі. Верхом сорочки мав черес. Черес сягав від бедер до половини грудей і був зроблений з подвійної шкіри: грубої твердої спідньої і тоншої витисканої в орнаментальні взори верхньої. Черес був запнятий на п’ять великих мосяжних спряжок. Таких чересів уживали в давнину, як панцирів у часі бою.
Надів біло гарбований киптар, обшитий чорною смушкою, та прикрашений коліровими трикутними кусками шкіри та волічковими косицями. Через праве рам’я перевісив тобівку. Пас, на якім звисала тобівка, був на долоню ширини. Груба шкіра покриви тобівки та пас були прикрашені витисканим орнаментом та мідяними ґудзами. Із жердки в хаті здіймив та надів чорний сардак обшиваний барвистими взорами зі самовисами. Надів фільцовий чорний бриль обведений биндою.
Набив тютюном мосяжну файку, вийняв з печі жевріючий вуглик, положив на тютюн, притиснув нігтем грубого пальця, замкнув покриву файки і пакнув пару разів, щоби файка розгорілася.
Ґаздиня принесла бесаги. Наймит наповнив половину бесагів пахучим сіном. Газдиня витягнула з печі свіжоспеченого на капустянім листку кукурудзяника, наповнила ракву маслом та бриндзею, щільно заднила коновчину гуслянки, взяла три дерев’яні ложки, все завинула в білу з черлено тканими пасами скатерку і вложила до другої половини бесаг.
Юра сів на коня, перехрестився та попрощав челяд: "Оставайте з Богом!" – "Гостіть здорові", – відповіла ґаздиня. Виїхав з ґражди через браму.
Їхав вузькою доріжкою, огородженою з обох боків воринням зі стрілистими жердями зв’язаними у верху смерековими, подібними до колачів, гужвами. Сонце вийшло понад гірський обрій, а проміння спливало по верхів'ях, осінню позолочених, букових лісів та стелилося по царинках.
Сутінь та нічні мряки відступали перед наступом сонця та ховалися в яри та річні провалля. Жемчугами мерехтіли краплі роси на срібній тканині осіннього павутиння. Тишу осіннього ранку переривав монотоний звук калатала корови-провідниці, шо неоподалік паслася зі своїм стадом.
Ген-десь далеко від лісу доходив звук сопілки. Це грав Іванко-приймак, що сокотив дробєт, що сночі зійшли з полонини. Грав гуцульської та так тужливої, як невеселою є доля круглого сироти.
Юра глянув на сонце. Стиснув цупкіше коня, скорою ходою з’їхав плаєм до річки Рушор. Перебрив річку і виїхав на космацький гостинець. Тут чекали на нього два космацькі ґазди з кіньми.
"Славайсу, єк дужі?" – поздоровив Юра. – "Навіки слава, гаразд, єк ви?" – відповіли космацькі побратими. Посідали на коней і втрьох поїхали до Яблонева.
Найбільший рух у Яблоневі був від самого рана в ятці Йоська Чорного, так названого від його дуже чорної бороди. Тут на порозі стояв хлопець в чорному одязі, зі закрученими пейсами, що прийшов від рабіна по кошерне м’ясо. Побачивши ґаздів, показав пальцем і спитав: – Вус-дус?, куди так рано їдуть ґазди, як паску святити? Всі глянули і деякі пізнали Юру.
– Шкода, а то я нині хотів їхати до Юри, баранів купувати, що з полонини зігнали, – каже Йосько.
– Юру Михасевого мають судити нині за то, що, як кажуть, оленя застрілив, – відізвалася служниця пана судді.
– Лісничий Тенета подав його до суду. Я не думаю, що то правда, Юра багач, він має подостатком всякої маржини, – сказав Йосько.
– То є правда, що Юра забив оленя, – почувся голос парубка Тенета, Онуфрія, що в поспіху виходив з ятки з чверткою баранини для лісничого. – Я ходив з паном і поліцією на Лази, як від нього з бодні оленяче м’ясо брали.
Та пан Тенета не хотіли Юру брати до суду. Другого дня післали мене до нього і казали, щоби він прийшов до уряду лісництва. Юра не тільки не пішов, але ще образив пана лісничого. Каже: "Ти, польська онучо, би я тебе тут більше на Лазах не видів, бо собі запам’ятаєш, як на ґазду донос робити!" А я в політику не бавлюся, але я, бідний чоловік, служу тому, хто мені платить. Та я спішуся, бо пана Тенету до суду маю везти, та й сам у суді буду свідчити.
У черзі чекав Лесьо-паламар. В паламарюванні вже і постарівся, та все ще добре знав, коли панотцеві подати кадило. Наладував носа табакою, чхнув, що звик робити, як хотів сказати щось мудрого.
– Не надурно то десь у церковних книгах записано, що так довго дзбан воду носить, аж ухо урветься. – Задоволено подивився, що всі слухають та продовжував: – казав мені фірман панотця, що панотець казали Юрі: "Ви, Юро, сокотіться, того вам не треба, ви ґазда, а то можете собі біди напитати. Поляки дуже люті на вас".
А Юра на це: "Мій дід бив медвсдів, мій дєдьо оленів, та і я буду. Ті всі ліси були колись христєнські, але христєни о ліс не дбали, то забрав австрійський цісар, а тепер Польща каже, що то її ліси. Я маю більше право до полювання, як ляхи".
Бо то Юра все дуже гонірний, не слухав панотця і не хоче зі мною говорити про політику, а я чув, як з дяком говорив, ніби то я гірший від дяка.
Тут уже ніхто більше не слухав паламаря, бо всі заздалегідь знали, що буде говорити.
– А я кажу, що шкода Юри, бо то чесний ґазда, – перервав паламареві, поправляючи на голові ярмурку, Йосько.
Юра з побратимами зближався до суду. Побіч підбігало кілька маленьких жидиків показуючи пальцями, "а кік, кік!" Були вони зацікавлені барвистими одягами верховинців, а ще більше буйними кіньми.
Ґазди приїхали під суд. Позсідали з коней. Юра залишив побратимів і пішов сам до суду. Возьний показав йому місце, де має сидіти підсудний. Юра стягнув сардак і сів.
На другій стороні залі сиділи свідки оскарження, поліція і вкоротці прибув лісничий Тенета з Онуфрієм.
Увійшов суддя, списав дані Юри, питав чи має адвоката. – Ні, не маю, сам буду відповідати в українській мові на оскарження.
Прочитано оскарження.
Питає суддя Юри, чи розуміє? – Так, усе розумію.
Свідки зізнали, згідно з оскарженням, що Юра застрілив оленя, привіз додому і м’ясо зложив у бодні. Юра сидить непорушно, так якби не про нього йшлося. Мабуть одне, що його цікавило, то кінці постолів, від яких не відривав зору.
Суддя питає Юру, чи має щось на свою оборону?
– Я не маю що боронитися, – каже Юра. – Правду казали ці пани як прийшли на Лази, як пішли у погреб, як брали з бодні куски м’яса, одну тільки сказали неправду, що то м’ясо оленяче. У мене в боднях було м’ясо з ялівки, що попереднього дня я убив. Це, достойний суде, є моя оборона.
Сів.
– Бреше, – чути притишині голоси зі сторони свідків.
Суддя б’є молотком і втихомирює залю. Оскарження подає, що є м’ясо оленяче на доказ.
Юра домагається провірки м’яса.
Суддя погоджується.
Провіряти має присяглий оглядач худоби. На другого знавця м’яса покликано Йоська Чорного. Йоська заприсяжено.
По перерві зізнає першим Йосько.
Судя питає, чи пізнав яке то м’ясо. – Чому би ні? – відповідає Йосько. – То хтонебудь пізнав би, не треба навіть Йоська, то і пан суддя пізнав би.
Суддя каже, щоби відповідав тільки на питання і коротко. Питає, яке то м’ясо. – А яке могло би бути, що ялов’єче, то ялов’єче, і тільки дурний може сказати, що то оленєче, – старався Йосько коротко відповісти.
– Пане Йоську, – каже суддя, – відповіжте мені одним словом, чи м’ясо оленяче, чи ялов’єче?
– Та я сказав що ялов’єче.
Присяглий оглядач затвердив зізнаня Йоська. Суд звільнив Юру від обвинувачення.
Найбільше лютував Тенета. Юра пішов до ґаздів, що чекали з кіньми. Та тут прибіг Тенета та накинувся з лайкою на Юру. – Ти перекупив оглядачів м’яса. Ти перекупив суддю. Я плюю на такий присуд.