Юра обернений плечима до Тенета каже: – Чесні газдове, запам’єтайте, що оцей полєк говорить, бо я буду його за це кликати до суду, а вас за свідків просити. Цес полєк образив вирок суду. Образив суддю.
Схаменувся Тенета, що сказав забагато, побіг до брички, та від’їхав додому.
Поїхали і ґазди.
– Покутали ми маржинку, – оповідає дальше Юра, – челядь уже поснула і я збиравси лягати спати. Та тут забрехали кутюги. Та так люто, як на жида або діда брешуть, а не на христєнина. Поставив я рушничку поза двері, а сам з ціпком іду до загороди. Чую: хтось стукає до воріт.
А який там дітьтє товчеси? – питаю. – Кажи, а то як пущу вівчарів то дрантє з тебе буде летіти.
– Та то я, пане Юро.
– Хто такий, кажи.
– Та я, Тенета, не пізнаєте мого голосу?
– Чого вам треба?
– Пане Юро, я прийшов миритися. Ви знаєте, ми все добре зі собою жили, а то той дурний Онуфрій наговорив на вас, а я погарячився, та візвав вас до суду, але від тепер я хочу з вами добре жити, а ви собі здорові ґаздуйте на Лазах. Я не мушу всього видіти.
Дотримав Тенета слова і вже відтоді більше не був на Лазах.
– Юро, та ти розговоривси о тім, як баба дівкою була, а то вже банушец застиг, а прошу, паничу, беріть та харчуйте, чим Господь поблагословив, а пробуйте студіньчику, а може голубчиків, – припрошувала гостинна Юріїха. – Юро, та долляй чарочку, а може ситцю з меду напилибиси.
Вже звечоріло.
Мала нафтова лямпочка блимала на печі. Запах живиці розходився від смерекових дров. В печі горіла ватра. Дим клубився коло дров, дрова з тріскотом кидали жаріючі іскорки, тоді високо під склепінням печі спалахувало полум’я, кружляло та втікало червоними язиками у димар, кидаючи тіні на дерев’яні стіни.
На тесаному сволоці чорнів випалений хрест. На головній застільній стіні висіли образи святих. Кругом на стінах попід суфітом різьблені намисники, з глиняним розмальованим посудом. У кутку яворові ложки Корпанюка. За печею застелена ліжником постіль, кругом тяжкі дерев’яні лави. Стіл застелений скатертю, коло дверей дві дерев'яні коновки з водою, узористо випалені. Усе господарське знаряддя, домашня обстанова, одяг, артистично зроблені, вповні гармонізували з красою гірської природи. Так оце було на Гуцульщині.
Та прийшов "старший брат", щоби затерти українську окремішність, привіз в гостинці монгольську куфайку, та русскі дьогтем мазані сапоги. Правдиву гуцульську ношу можна побачити ще тільки в музеях.
ПОЛОНИНСЬКА СМЕРІЧКА
Надходила весна. Природа будилася з зимового сну. Шишки на смереках відчинялися й сіяли насіння. Золоті зеренця з крильцями пірвані вітром, гралися, як метелики в повітрі й осідали на полянках і галявинах.
Та одного дня вернулась зима. Густо трусив сніг, а пакосний вітер лютував. Він вхопив жменьку зерен насіння смереки, поніс їх високо аж під хмари, крутив ними разом із снігом, заніс їх далеко від матірнього лісу і кинув на полонині.
Там уже не було лісу. Не було ніяких дерев. Там було місце непригоже для дерев.
На полонинці росла тільки трава і квіти. Вліті паслися вівці та корови. Лише місцями ріс непроходимою гущею жереп – корчі гірської сосни та поодиноко ялівець.
Деякі зернята смереки не зійшли, деякі зійшли і згинули, а одно зерно, що впало недалеко жерепу побіч гірської сосонки, зійшло, пустило корінці й листочки, а згодом розрослося в гарну смерічку.
Життя її було важке. Мороз заморожував усі соки. Льодом обмерзали шпильки, а вітер раз-у-раз намагався зломити, чи вивернути її з корінням.
Та деревце боролося, бо дуже хотіло жити. Заохоти додавала йому подруга сосонка-жереп:
– Я знаю, що ти маєш дуже важкі хвилини в житті. Нема життя без боротьби, але життя таке гарне, що варто боротися. З часом привикнеш до цього підсоння, й буде тобі легше. Пригадай собі, як тут будиться земля зі зимового сну:
Як пригріє сонечко, як теплом легіть повіє з-поза гір, як прилетять та засвищуть коси, як ґотур затокує, як орли та ширяки піднесуться під небо, як ведмідь покидає ґавру, а вовк шукає леговиськ, як кожним рівчаком пливуть поспішно води вдолину, як льодові криги лопають, як буряться та шумлять ріки, як темніють смерекові ліси, явори і буки убираються в ясну зелень, а підсніжки усміхаються до сонця, як зазеленіють долини рік, як заскиглить каня, а зозуля сповістить, що вже прийшла весна.
Пригадай собі, як тут гарно літом. Нема більшої краси в усьому світі. Ніде так сонце не гріє, як на полонині. Ніде так пташки не співають, ніде не чути такого шуму лісів, ніде нема такого запаху трав і квітів, ніде так не грають цвіркуни, як на полонині. Такої музики ніде не почуєш. А як глянеш, то бачиш далеко-далеко гори вкриті чорним лісом, на верхах полонини, а в долинах блищать сріблом ріки, і горам кінця немає.
А осінню, ніби тут не гарно? Явори і буки забагряться, мов квіти поміж зеленими ялицями. З ліса на край полонини вийде могутній олень і риком закликає суперників до двобою. Часом один з них виходить переможцем, а часом гинуть обидва у бою.
Не хочу згадувати зими, бо це тяжка пора для тебе, – продовжувала сосонка до смерічки. – Та як зима прикриє сніговим покривалом дерева, а мороз украсить їх льодовими жемчугами, як настане ніч й засвітить в повні місяць, як засяють зорі, запанує тиша і спокій, то чи може бути де краще, як на полонині в рідних горах?
Тут нам найкраще жити, – кінчала сосонка. – Для нас нема кращого світу, як тут на вершках гір. Тут ми є найближче неба, зір та найближче до нашого Сотворителя.
Літом смерічка заліковувала рани, завдані зимою, і росла дуже помалу, але її стовбур був здоровий і гнучкий від боротьби з вітром.
Вона любила, як влітку приходили люди до джерела, оповідали собі різні пригоди, а пастухи приганяли корів та овець до водопою. Грали на сопілках і трембітах та співали пісень. Легкий шум доходив від матірнього лісу, і вона кивала галузками в їх сторону.
Одного дня зупинилися опришки на відпочинок коло джерела. Вони були на конях і мали багато добра. Їх лиця були засмалені вітром і сонцем. Поза їх широкими чересами були застромлені пістолі, а в руках блистіли топірці. Вони розмовляли, як то вони напали на багатий двір, прогнали зайдів, які знущалися над людьми, забрали добро та хліб і роздали бідним.
Відійшли опришки.
І знов час плив смерічці, чергуючись важким животінням взимі і веселим життям на весні та вліті. Мусів то бути довгий час, бо її ровесники в лісі вже були великими деревами. Вона була невелика ростом, хоч багато переросла своїх посестер сосонок. Вона була струнка і гнучка, ставала до змагу з негодою, буревіями і снігом і була горда з цього. Її пригадувалися слова посестри гірської сосни, що життя це боротьба, а перемога – нагорода. Красу і музику полонини вона черпала з землі і з повітря. Легкий шум її галузок включався до тієї музики.
Одного разу дався чути на полонинах дивний гомін. Виглядало, неначе з півночі наближалася велика туча з громами. Але туча не приходила, а відгук громів наближався. На полонині появилися якісь люди. Вони копали рови і заплітали колючим дротом. Показалося, що то не були громи, а гук гармат. Стрільна вивертали дерева з корінням, торощили колоди на тріски і убивали людей. До окопів прийшли молоді хлопці з крісами. На шапках мали китиці червоної калини. Вони говорили тією мовою, що люди полонинські. З їх розмови смерічка почула, що вони дуже люблять ту землю, на якій вона росте, що вони готові віддати життя в обороні землі перед наїзником.
Почалася битва. Мов злосливі оси дзижчали кулі, відтинали галузки від смерічки, а дві пройшли її наскрізь. Багато хлопців заснули твердим сном, що їх ніщо збудити не могло. Деякі засинали без жодного стогону і слова. Деякі когось кликали, поки заснули. Окопи забагріли від крови, але ворог їх не здобув. Потім копали ями, клали до них хлопців, які не могли збудитися, засипували землею, сипали горбики і ставили березові хрести.