Потім всі відійшли. Залишилися тільки горбики з хрестами і така тиша, якби там ніколи нічого не діялося.
І знову прийшла весна і літо, і багато разів змінялися пори року. Маржинка і дроб’єта паслися на полонинах. Як звичайно, пастушки грали на сопілках і трембітах, хрести спорохнявіли і попадали, горбики та рови зарівнялися. Час ішов і закривав сліди минулого.
Надходила осінь. Явори і буки вже скинули листя, а смерекові ліси більш притемніли. Природа готовилась до зимового сну. Іскра надії скинути вороже ярмо засвітила на "Срібній Землі". Люди ожили. Кинулися будувати свою державу, По всій Україні вихром облетіла вістка. Скорше забилося серце у молодих. Одинцем, а то і гуртками переходили границю та ставали в ряди січовиків, щоби помагати братам відзискану волю боронити. Та не помогло геройство та проллята кров. Добре озброєний і численніший ворог переміг.
З весною ті хлопці, що не наложили головами, зі сумом покидали той клаптик батьківщини і вертали домів. На них робив засідки в горах відвічний ворог, ловив потайки, вбивав скрито і ховав в недоступних нетрях, щоб злочин свій заховати.
У жерепах в поближжі полонинської смерічки засіло четверо, в рогатих шапках, озброєних людей. Вертався додому молодий хлопець. Смерічка помітила його здалека, та в неї не було голосу, щоб остерегти. Кивала галузками, та це не помогло.
Хлопця зловили, Привели до смерічки, веліли її обняти, зв’язали руки по другій стороні смерічки. Потім знущались, били, кров з лиця стікала по смерічці, питали про інших хлопців. Хлопець мовчав. І знову били й питали, але хлопець мовчав. Один зняв з плечей кріса і зі словами: "Гайдамако, одехце ці сєн України" стрілив у плечі хлопця. Куля прошила груди і застрягла в смерічці. Прив’язаний зсунувся на коліна. Смерічка відчула, як з очей хлопця скотилися дві сльози, а з останнім віддихом прошепотів він "Мамо..." Кров стікала по стовбурі смерічки.
Надходила буря. Бандити відійшли. Вітер почав приганяти чорні хмари, щоб злочин перед небом закрити. Потемніло. Пекло збунтувалося проти неба, що замало має грішних душ у пеклі, а забагато бандитів ходить по землі. Пекло хотіло небо підпалити. Зашумів вітер. Смерічка замахала своїми галузками до неба і зашуміла мовою зрозумілою тільки Вседержителеві.
– Чому стільки несправедливости на світі? Чому зайди-бандити мордують невинних дітей на землі, на якій ті діти народилися? Я німа, не можу поскаржитися і виплакати свого жалю. Я втратила охоту до життя. Забери мене з цього світу, разом з цим хлопцем.
Смерічка у відчаю опустила галузки і стояла в покорі. З переляку заморгало небо, не знаючи присудів Божих. Пекельна блискавка змією прорізала небо і
громом вдарила в смерічку. Здригнулася земля. Гуркіт покотився верхів’ями гір і все заніміло. Навіть пакосний вітер завмер у безрусі.
У стіп смерічки, поруч тіла хлопця лежав розторощений верх смерічки і вогнем обпалені галузки. З роздертої від верху до землі кори стікали краплини живиці і застигали білими цятками.
Розплакалось небо. Струї дощу змивали кров з ран на тілі хлопця.
Проминула дощева ніч і настав похмурий день. Сонце ховалося за хмарами, якби соромилось на світ глянути. Прийшли бандити в рогатих шапках. Принесли джаґан і лопати. Викопали яму, вкинули тіло хлопця і закопали. Зарівняли землю та притрусили сухою травою, щоб сліду не було.
І, як кожного року, прийшла запашна весна й літо. На полонинах паслася маржина, гралися пастушки, все живе радувалося. Минуле ішло в забуття. На місці, де закопали тіло хлопця, найкраще зацвіли полонинські квіти. Одна тільки полонинська смерічка не радувалася. Цього літа не росли на ній свіжі гілки. Стояла з обломаним вершком, поломаними галузками, покрита білими цятками засохлої живиці.
Восени прийшли на полонину двоє людей. Батько із сином. Син – молодий хлопець, а батько середнього віку, з буйним, напівсивим волоссям. Ходили вони краєм лісу і полониною, наче чогось шукали. Батько побачив смерічку і пішов до неї. Оглядав уважно, постукав до пня і сказав:
– Тяжке животіння мало це дерево, ще й на додаток ударив у нього грім. Виглядає мені на дерево з добрим резонансом. Я куплю його завтра у заряді, і його заберемо. Як його тепер не зрубати, воно всохне на пні, і тоді зруйнується матеріял.
Посідали коло джерела відпочити. У батька було засмучене обличчя. Хлопець ходив довкола і побачив місце, де ще росли квіти. Нарвав і приніс до батька: – Завтра завезу мамі. Мама так любить квіти.
У батька лице ще більш посумніло: – Жаль мені мами. Все очікує Івана. Як тільки щось стукне, то все виглядає у вікно. Відвернеться, щоби не бачили, як втирає сльози. Не хотіли дозволити сюди йти. Казали, що полоса гранична – не вільно. Але позволили, коли я сказав, що резонансового дерева потребую.
Син задумано говорив: – Ми вже тут у горах цілий тиждень та жодної вістки про Івана не можемо дістати. Люди кажуть, що проходили, та не знають чи такий був. На станиці поліції кажуть: Такого не бачили.
На станиці граничної сторожі КОП з кпинами відповіли: "Чи ти вже знайшов резонансове дерево? Важність твоєї перепустки завтра минає, а такого, за ким питаєш, не виділи. Тут ліси небезпечні, є ведмеді, вовки".
На другий день прийшов батько з сином на полонину. Прийшли дереворуби і зрубали полонинську смерічку. Звалилось дерево, застогнала земля, від подмуху захитався жереп. Батько пильно оглянув пень, почислив перстені. – Це дуже гарне резонансове дерево. Йому яких двісті років. Якби мало мову, то могло б нам багато цікавого оповісти.
Повезли дерево далеко. Батько, майстер музичних інструментів, мав свій дім і робітню поблизу великого міста. Там уложили дерево до сушарні. По якомусь часі забрав майстер колоду до робітні, порізав і поколов на дощинки. В часі праці знайшов у дереві кулю військового типу, блискучу, нову. Вказувала на те, що її хтось вистрілив недавно перед зрізанням дерева, бо дірка не була заросла. Задумався майстер і посумів. Нікому не говорив про знайдену кулю. Мовчав про свої здогади.
Робив скрипку, колов, гладив, склеював. Робив з увагою і замилуванням. Щоранку приглядався своїй роботі і знову брався до неї. Забував про їжу, працював, наче б та скрипка була ціллю його життя. Потім наложив струни, попробував пальцями і потягнув смиком. Із скрипки виходив чистий глибокий звук. Майстер сів, положив скрипку на коліна і погладив рукою. Поважне його лице легко розпогодилось. Видно було, що одержав те, чого прагнув.
Одного дня приїхав з великого міста якийсь пан. Увійшов до кімнати при майстерні, де висіли на стіні скрипки. Привітався з майстром і сказав: – Я скрипаль. Граю на концертах. Мене люди знають і люблять мою гру. Я хочу купити скрипку, але не яку-небудь, а найкращу, яку ти маєш. Я маю друзів і хочу їм показати, що у мене краща скрипка, ніж у них. У мене є гроші, і я заплачу, скільки забажаєш.
– Вибери собі, – показав майстер на скрипки на стіні.
Скрипаль оглядав скрипки, знімав, стукав і пробував струни. І завважив скрипку з полонинської смерічки, що висіла на бічній стіні. Приступив, пооглядав і спитав, чи можна на ній заграти. – Заграй, але та скрипка не є на продаж.
Скрипаль грав довго. Як скінчив грати, майстер сказав: – Ти граєш дуже добре.
– Яка ціна за неї? – спитав скрипаль. – Такої саме скрипки я шукаю і заплачу за неї високу ціну.
– Вона не на продаж. Вибери собі іншу. На стіні є кілька високоякісних концертових скрипок.
Скрипаль наполягав на скрипку з полонинської смерічки. Майстер скрипки не продав. Пан від’їхав сердитий. Як захлопнув двері, майстер проказав до себе: – До тієї скрипки треба вложити душу. Вона не до хвальби.
Майстер не переставав розшукувати сина. Їздив також на соняшний бік гір. Принагідно відшукав Іванового друга, що щасливо вернувся додому. Вони разом з Іваном ночували і врадили переходити границю поодинцем. Іван пішов день раніше. Мали переходити саме через ту полонину, де було джерело і росла смерічка.