Одного слітного вечора, в лихий воєний час, прийшов до майстра чоловік в полинялому плащі і подертих черевиках.
Майстер пильно оглянув його й запитав: – Хто ти, та чого до мене прийшов? – Я скрипаль, – відповів прибулий. – Граю людям для розваги, як мене просять. Собі самому граю, як мені сумно. Скрипка для мене – добрий приятель, що помагає мені в житті, у смутку зі мною посумує, а то і заплаче. Я втратив родинний дім, скрипку і все, що мав, і залишаю рідну землю, щоб життя рятувати. Я їду на чужину і зайшов до тебе купити скрипку, але не дорогу, бо в мене мало грошей.
– Вибери собі скрипку, яку би хотів купити, – сказав майстер і показав на стіну, де висіли скрипки. – Оця найдорожча, а так, рядом щораз дешевші до тієї коло дверей. Та найдешевша.
Оглядав скрипаль скрипки. Очі в нього блистіли, і так дійшов до скрипки, що висіла побіч дверей. Тут зупинився й просив майстра дозволу заграти: – Ось цю я купив би, якщо тільки стане мені грошей.
– Здійми її і заграй, – сказав майстер. Прибулий здійняв скрипку, попробував, і підтягнув струни, приложив смик і почав грати. Задріботіли по струнах довгі пальці і поплила мелодія.
– Перестань грати. Повішай її на місце, – перервав майстер, – вона не для тебе.
Прибулий повісив на стіну скрипку й почав збентежено застібати ґудзики плаща.
– Я тобі не казав іти, – лагідним, люб’язним голосом промовив майстер. Підійшов до скрипки з полонинської смерічки, зняв і подав незнайомому. – Грай на цій.
Незнайомий пестив дерево, гладив струни, притулив до обличчя скрипку і заграв. Здавалося, що скрипка оживає і не є мертвим інструментом, але живою істотою. Скрипаль вкладав свою душу у скрипку. З-під струн виходила скарга, туга і плач за чимсь утраченим, найдорожчим. То була туга не тільки скрипаля, але й смерічки за горами і полониною. То була туга скрипаля і смерічки за втраченою рідною землею.
Опертий об стіну стояв майстер, по його обличчі спливали сльози й падали на долівку.
Скрипаль скінчив грати. Відложив скрипку і ладився до відходу: – Я не питаю про ціну, бо на купно такої скрипки нема в мене грошей.
– Так у мене на неї нема ціни. Вона не на продаж. Я зробив цю скрипку у пам’ять нашого пропавшого без вісті сина. Він був студентом консерваторії. Я обіцяв йому, як покінчить студії, подарувати свою найкращу скрипку. Це власне є та скрипка. Ця скрипка – найкраще діло моїх рук. Але її чудовий голос – не справа моїх рук, це дар Сотворителя. Вона зроблена з найкращого резонансового дерева, що росло на полонині, – майстрові заломався голос, – де погиб Іван.
Майстер узяв скрипку, тремтячими руками, обгорнув бібулою та вложив до скриньки. – Я дарую тобі ту скрипку, бо ти вмієш до неї вкласти душу. А як будеш часом мати хвилину вільного часу, то зговори "Богородице Діво" за душу Івана. Я вдоволений, що ця скрипка буде в руках доброго скрипаля.
По хвилині відчинилися двері. Світло прозріло пітьму дощевої ночі. Скрипаль притулив під плащем скрипку, як найдорожчий скарб і пішов в дорогу – на чужину.
РОЗПОВІДЬ ЦУҐАРЯ
Хочу передати розповідь, яку я чув від гуцула-цуґаря.
Було це вже давно, ще за часів, коли перший раз прийшли до нас "старші брати" визволити нас з польського ярма.
Тому хочу дещо пригадати. Наші Карпати були вкриті густими лісами. Лісова господарка, ще за Австрії, а навіть за Польщі, була проваджена пляново, то значить: там, де вирубано ліс, правно було забезпечене заліснення.
По Другій світовій війні, большевики вирубали і винищили наші ліси, а не заліснили. Звідтіля писав мені про це один мій знайомий. Природа сама борониться перед ерозією. Засіялося багато малинників і самосівів смереки, вони є однак рідкі і не задовільні.
З давніх часів вирубане дерево сплавляно ріками: Білим і Чорним Черемошами до тартаків для перерібки. До рік спроваджувано дерево ризами, або звожено саньми-цуґами. Цуґ (по-німецьки – поїзд) складався зі саней званих корчугами, наладованих деревом (до 15 кубометрів) і бігунів, цебто клеців, прикріплених ланцюгами до корчугів. Такий цуг нагадував поїзд. Корчуги – це були короткі сани, сильно ковані залізом. Для такого вивозу були вміло побудовані ледові дороги, вздовж провалів і потоків. Таким вивозом займалися гуцули, які мали неабиякий "інженерський" досвід. Корчуги були запряжені в пару міцних гуцульських коней з міцною шкіряною упряжжю.
Пригадалася мені одна розповідь Николая Ш., керона-цуґаря, цебто провідника. Оповідав мені своєю гуцульською говіркою, якою я постараюся передати його розповідь.
Николай Ш. був під тридцятку, здоровий, веселої вдачі і говіркий. Мав свою господарку, ґражду, був жонатий зі старшою від себе вдовою. Домашню господарку лишав на жінку і челядь, а сам брався за більш "мужчинську" працю. Був кероном від цугів та заробляв незле.
Николай оповідав мені, як возив цуґи за большевиків під час першої займанщини.
Як в 1939 році прийшли до нас совєти, то за ними прийшли дуже тугі і западні у сніги зими. На другу зиму зголосивсмиси вести цуґи. Побудувавсми зимову дорогу, снігу було багато, то утолочивсми сніг, полив водов, вода замерзла єк склівка, аж любо дивитиси. Єк май дужче потис мороз, а понова прибілила, скликавсми людей, забрав чотири запряжені корчуги і пішлисмо на місце. Першу корчугу взєвсми в раґаш д’горі, заладував деревом, з’їхав у порташ над Черемошем і казавсми розладовувати, а трету і четверту поставивсми під горою на розширеній дорозі, де можна розминутиси. Так по черзі одні розладовували, другі ладували, а дві під’їздили д’горі, єк була вільна дорога. Варташі розпалили вогні, палили спузу і робили гамованки. Цуґ, єк іде вдолину, то не можна єго затримати, аж надолині, то дорога мусит бути вільною.
Аж тут одної днини приїжджаєт єкийс білшовник, десь аж з-під Москви. Походив по порташу, пішов д’горі у раґаш і кличет мене д’собі та питаєси:
– Ти коли дерево вивезеш?
– Заки сніг зійде, а пічнетси сплавачка, то буду готовий з вівозом, – відказую.
А він на це: – Нам уже нужно дерева. Ти возиш забавно. Я тебе научу по-стахановськи возити. А ти чув хто то тот Стаханов?
– Чув, кажу, то такий собі цуґар.
– От, дурак ти, то не жаден цуґар. – І почав мені єкіс придибашки казати, о єкімс Стаханові, а на кінец кажет: – Я тебе научу працювати по-стахановськи. Я тут пришлю 50 пар великих, добрих коней зі саньми, а ти маєш усе дерево вивезти з цего зрубу до двох неділь.
Стараюси виєснити єму, що того не бізую, а він єк мене згійкав: – Ти саботуєш Совєтський Союз, бо ти куркуль.
Замовксми та виджу, що напитавси прички з цуґом. Казав себе білшовник завезти до сільради, до телефону.
За кілька днів почили з’їжджитиси фірмани. Їдут аж від Снєтина, а навіть від Городенки. Коні у них великі, та рєду на конях нема доброго. Шлиї у них полотнєні, до тримання дишля лиш нашильники, а сани то у них такі, що лиш солому возити. Коні пуджіютси, глєба сушник хруснит під копитами. Самі сторонскі люди у довгих до колін кожухах, в чоботєх та лисєчих клапанєх. Виглідают на чесних господарів, хотєй бойки. Ідут до сільради, а сільрада посилаєт до ґаздів на нічліг. З’їхалоси їх тілько, що вже нема місця де заночувати.
Приїде такий бойко під скалу, глєне у верх, скине клапаню, перехреститси, та шепче "Отченаші", доки не переїде повз скали, а тоди знов перехреститси, заки наложит клапаню.
Та і я хиршений. У неділі та у свєтки до церкви ходжу та молюси до свєтих образів, до св. Николая та до образа, де намальований Сус Христос, та такого не видавсми аби молитиси та хреститиси перед скалов.
Питаюси такого бойка: – Гей! Мой! А ти чого перед скалов хрестишси?
А він кажет: – Глєнь д’горі, єка там скала висит. Єк би упала, то би коней побила, а людину то так роздушила би єк муху, а я молюси, бим д’хаті щасливо вернув.
– Не бійси, – кажу, – та скала так висит, відколи я єї тємлю, та висіла за мого дєді та діда та ше нікого не роздушила.