В понеділок давідь скорнєвсми годованця та й кажу: – Петрику, підеш зі мнов у рагаш та будеш шкапєт сокотити.
Годованец, щирий хлопчіще, що і власний не був би щиріший, урадувавси, що поїде у ліс. Зрихтувавсми, єк належит, корчугу, похарчувалисмо, взєли полуденок, сіли на корчугу та прийшли у порташ. Дивлюси, а тут рихтельно, єк казав совєт, єких 50 пар коней. Глітно, що пройти глєба, а христиєнина не видати лиш самі бараби. Зочив мене білшовник та простісінько іде д’мині та кажет: – Ти не бариси, а жєвко іди у раґаш та там ладуй дерево. Я лишуси тут та буду рєд давати та сани д’горі висилати.
Сівсми коло годованця та поїхалисмо д’горі. Оглєнувсмиси, а то за нами єких 20 саней в’їхало у потік, а білшовник ще більше посилає за мнов.
Розсердивсмиси, зіштрик я з корчуги, чотиром сторонским казав їхати позаду, а решті завертати у порташ. Дорога в потоці вузька, що глєба сани обернути. Цофнути не годен, бо совєт зі заду загородив дорогу більше саньми. Зчіниласи така каламайці я най преч си кажет.
Дивлюси, а совєт лютий єк жєрва, біжит д’мині. Думавсми, що бартков вергну в него. Питаєт мене, чому я завернув сани? Кажу єму: – Що ти робиш, чис чисто сказивси? В раґаши та на об'їзді дороги маю місце на 6 саней, а ти кілько вислав та заткав дорогу. Дорога му сит бути вільна, бо єк цуґ над’їде, то поб’є коні і людей.
– А що я маю робити з рештою коней і людей? – питаєт.
– Най стоє та чекают, – відповідаю, – чос тільки їх привіз.
Глєнув на мене єк та ґалиця з-під каменя, почерленів та набундюривси єк пульпак.
Прийшлисмо у раґаш, а ладувальники чекают. Кивнувсми на першого сторонского, єкогос з Городенки. Під’їхав. Дивлюси, коні добрі, та рєд на конях нездатний, а сани – та єкіж то сани – наші ґринджоли ліпші. Питаюси: – У вас ліпших саней нема? – а він кажет: – У нас ліса не возєт, бо ліса то на нюх табаки нема, а до соломи то і такі добрі.
Питаюси: – А ланцюги маєте? – а він відказуєт: – Соломи ланцюгом не в’єжут, але вужевков, то вужевку маю.
Приколотилисми та положили на ті ґренджоли здоровий ковбок, вкочуємо другий, а санчата лиш "тріс" та розчихнулиси.
Закликалисмо другого, поклалисмо бервено на сани, а другого вже не кладу, бо знаю, що розлом’єси, прив’єзали вужевков, та й кажу: – Везіт!
Сів господар на бервено єк на конє, перехрестивси, вйокнув на коні та поїхав – та ще і єк поїхав.
Дорога ледова, копели не куті, а то лиш сюда та туда, носит на попереки санчитами, а вершик б’є – раз по відбійницях, то по скалі. Спудив си господар та потєг коні на бік, а смерека єк вгараздила у відбійницю, перештрикла та зависла над бердою. Потєгла санчита, та санчита чіпили за відбійницу, а дишель то взнісси д’горі єк острева, а коні на нашильниках повисли єк два вішинники. Прибіг Михайло та втєв сокиров по вужевці, перетєв, а клец лиш шторцаком полетів у бездну. Та й було щєстє, що то не був ланцюг, бо був би потєг за собов санчита та коні.
Дивлюси де господар, а господари не видати, щєз єк під землю запавси. Глєнувсми на купу снігу, а то лиш чоботи бовтаютси. Витєглисмо чоловіка зі снігу, та так сарака злєкси, що му на чис мову відіймило. Та ніц си му не стало – Богу дєкувати – лиш потовкси, та така ґуля єк єйце на голові му віштрикла. Щєстє, що не вергло чоловіка у ізвору, бо булобиси з него ніц не залишило. Відв’єзалисмо коні та вітєгли сани.
Лиш завтєклисмо с тим укутатиси, дивлюси, а то несе совєта, а щизбис! Такий лютий, що аж почерленів. Прийшов просто д’мині та так прискіпавси д’мині, єк ріпєк до кожуха.
– Почему не дайош дерева? То понімаєш саботаж! – Повістувавсми му, єку то причку ми попацили, а він кажет: – То ти хотєл чоловєка жизни избавить. Якщо ти видал, что у извощика нєт кутих саней та нєт хорошой упряжи, так почему ти єму казал дерево везти. Ти куркуль, ти враг народа. Для таких як ти у нас єсть мєсто.
Замовксми та лиш гадкую: – Най си преч каже, єкий варівний та гулавий цес чоловік, абис дітьчий був та на дітьтє бес перейшов!
Під’їхав цуґар Іван корчугами. Вирєдилисмо корчуги єкси належит. Наладували на корчуги гору клеців, набили бігунів на ланцугах. Закликали варташі. Іван повіз цуг, а совєт лиш дивитси.
Перед складом дерева була така глибока відолина, що легко двоє людей могло вміститиси. Та я щос зміркувавсми. Совєт відійшов, а я лиш ждавсми цего. Кажу ладувальникам Михайлови і Петрови: – Мой! ґазди, сокотітси, бо цес стос виглєдає мині, що може обсунутиси. Єк я крикну "варко", то штрикайте у сторону, би вас клсци не придушили.
Петро підложив цапіну у всршик, а Михайло у гузарі. Свою підложивсми по-середині та так би рушити кілька клеців. Уздрів то Петро та шепнув: – Ми, що робиш? Я крикнувсми: – "варко!" Єк ладувальники відскочили, то я рвонув так, що зрушивсми єких 5 ковбків. Ковбки поточилиси. Я штрик, та запрєтавси у ту відолину, а ковбки поверх мене. Замкнувсми очі та лежу єк неживий. Напудилиси ладувальники та цуґарі. Скричили, а потому єк не зверещит та заголосит Петрик-годованец, єк то щинє, єк му хто лабу притолочит: – Рєтуйте, людоньки добрі, ой рсгуйте, дєдика мині вбило. Ой дєдику солоденький, ой дєдечку злотний. Що я му робити, єк д’хаті вертати та нені казати? Ой людоньки рєтуйте!
Жаль мені стало хлопчіща, та лежу і не ворухнуси. Єксми падав в єму, то єкас шкабря розтєла ми шкуру на чолі. Почуріла тирба та ми очі залєла. Я лежу єк неживий.
Прокотили колоди, та витєгли мене з сми через дучку, поклали на сніг, розщінкали фантє, почали натирати снігом. Не скоро отворивсми очі, та почавсми стогнати та бітькатиси.
– Ой чесні ґаздове, не чєс вже мині з вами цуґи возити, а вже прийшов чєс з вами віпрощєтиси. Проклєтий ковбок поперек переломив.
Перев’єзапи мині голову раматом. Рамат закервавило.
Прибіг совєт та сказав, щоби мене везли до больниці у Косів.
Устелили корчугу пластом та фойов, сів Михайло на корчугу, поклав на коліна склимаковану фелеґу, занесли мене лігма та поклали на корчугу, а голову на фелеґу, прикрили джергою та Петрик пігнав коні. Переїхали почерез порташ, а я фурт бідкаюси та стогну. Люди дивлютси та такі перепуджені та лиш один на одного: – Цего везут у шпиталь, а нашого то кажут що вбило.
Єк виїхали ми вже на дорогу за закрутом, я сівсми та й кажу: – Михайле, виймай, сарако, махорку, бо хочеси курити.
Поглєнув на мене Михайло єк на мерцє, що з єми виліз та кажет: – Єй, мой, брє, бодай би вас, Миколо, а тосте штуку зайграли, а ми злєклиси та гадали, що ви справдешки обзвічєні, а сарака хлопчіще то так зрувлоси, єкби вас у деревище клали. Я лиш мавсми на гадці, чи вас живим до Косова довезу.
Завезли мене у Косів до шпиталю. Дохтір, то був наш. Таки родом з Гуцульщини, то оповівсми му довідно, єк си скоїло. Оповівсми му, що я так хотів тільки совєта обдурити, а мині нічо си не стало.
А він узєв мине за рам’є та кажет: – Затємтеси, Миколо, що у шпиталю нема здорових, тільки слабі. Я вас збадаю, а я вже виджу, що у вас горєчка, бо відав пук вам череп та маєте поломані ребра. Я то мушу у книгу забухтувати та до вашої сільради подати.
Єк почувсми єкий я слабий, то почивсми наново йойкати та стогнати.
Взєли мене дівчата одєгнені в біле лудинє та обмили з мине тирбу. Наділи на мине білу сорочку та поклали у білу мєгку постіль. Та такі були красні, щом си не міг надивити. Пролежавсми чотири неділі у шпиталю, а єксми міркував, що совєт мене призабув, бо дохтір телефонував д’нему, що ледве чи я видужію, а страх єк ми си навкимило, та забанувавсми за верхами, то тогди файно роздєкувавсми з дохторима.
Убравси я у своє лудинє, та чимно розпрощивси з челєдев. Челєдь вийшла мине виріджєти, а Марічка, та найкраща, відвела мине аж до воріт. Та не кажіт того мої ґаздини, бо мавбисми від неї. Не йшов я д’хаті, а пішовсми на Гриневу та у Перкалаб.
Совєт возив цуґи доки не стопивси сніг, а і совєта не стало, бо утік, єк німці приходили.
А дерево так залишилоси у раґаші.
Най ми ніхто не говорит о Стахановім, бо я і сам узнавсми, хто він такий був.