ДЖУФКО
Було це ранньою весною 1943 року. Пасмо Чорногори мерехтіло в сонці, покрите льодом та снігом. Полонини та плаї вже звільнилися з оков сніжної та довготривалої зими, лиш місцями лежали ще великі плати нестопленого снігу. Долина ріки Чорного Черемошу починала зеленіти молоденькою травою, а місцями зацвіли ранні весняні квіти. Та радости з надходячої весни не відчувалося в селі Зеленому. Люди були задумані та сумні, не бралися до весняної праці, не було чути ні гри на сопілці, ні гомону та сміху молоді і дітей.
Зате від самого ранку доходив від цвинтаря глухий відгомін ударів джагана. То грабарі поспішно копали дві ями. – Нині будуть ховати Джуфка та того молодого леґіня, що разом з ним згинув, – майже шепотом передавали собі сумну вістку зеленські люди.
Перед полуднем заїхав під церкву однокінний віз з уложеними напоперек двома немальованими деревищами. Одинцем сходилися люди на цвинтар, аби двох односельчан поховати.
Джуфка та того молоденького леґіника не ховав отець, ні "прощі" над гробом не казали, ні дяки "Вічная Пам’ять" не співали, ні дзвони не дзвонили, ані трембітарі не трембітали, ані навіть челєдь не голосила, як належиться небіжчикові.
Цвинтарні смереки колихалися під весняним подмухом вітру, а у підніжжях старої дерев’яної церкви пінився та шумів водами з розтопленого снігу Черемош.
Від Березових доходив відгомін артилерійського бою. Це дві потуги вели вирішальний бій за загарбані землі України.
Занесено домовини на цвинтар, та опущено в могили. Застукали об домовини грудки землі. То рідні та знайомі прощали на вічну дорогу. Заголосила жінка за чоловіком, а мати за сином. Почувся шепіт тихої молитви за покійних. Грабарі поспішно засипали могили, а люд розходився домів.
На Скорушному були совєтські партизани Ковпака і кожної хвилі могли з’явитися у селі. Це від їх куль загинули в бою ті два партизани УПА – Джуфко та молодий хлопець. Так, як побіч згинули, так їх побіч поховали.
Джуфка всі знали на Зеленому, та не тільки на Зеленому, а вздовж долини Білого та Чорного Черемошів, Джуфка знала ціла Гуцульщина. Знала його з часу гуцульского повстання проти Польщі в червні 1920 року. Тоді Джуфко – молодий гуцульський леґінь проводив групою повстанців у Зеленому.
Гуцульське повстання було реакцією проти окупації українських земель поляками й також проти утиску польської адміністрації. Виконавцями заряджень адміністрації була польська поліція, яка на свій спосіб визискувала населення та понижувала його гідність.
Першим ударом повстанців був удар на польську поліційну станицю в Зеленому. Тоді згинуло двох польських поліцистів.
Поляки однак знали від розвідки, що повстання приготовляється. Наступом регулярного війська повстання зліквідували. Частина повстанців утекла до Чехо-Словаччини, сотки побитих замкнено в тюрмі, бито невинних, грабовано.
Джуфко не покинув рідних гір, але пішов в укриття.
Я познакомився з Джуфком в часі німецької окупації 1941 року. Тоді я був надлісничим у надлісництві Явірник. Джуфко був тоді також у лісовій службі. Був побережником жаб’ївського надлісницгва. В часі совєтської офензиви я евакуював заряд надлісницгва на Захід, сам однак, відтятий лінією фронту вернувся до Зеленого та тут замешкав у гостинному домі п. Зитинюків. Джуфко був тут частим гостем та оповідав мені свої переживання, які тут описую.
Був це тоді мужчина в силі віку, високий, добре збудований. Волосся мав трохи рудаве і такі самі, з підкрученими кінцями, вуса. Черти лиця регулярні. Бистрі, пронизливі очі. Оповідав дуже цікаво, підчеркуючи гумористичні, а ніколи трагічні, сторони.
По здушенні повстання польська поліція всіми способами намагалася піймати Джуфка. Це їм удалося при помочі підплачених донощиків. Джуфка відставлено до тюрми в Коломиї, а звідтам везено поїздом до Львова. Уміщено його закованого в переділі поїзду під вікном, а два поліціянти з крісами сиділи при дверях. В хвилі, коли поїзд сповільнив на закруті, Джуфко плечима витиснув вікно і відбиваючись ногами, вискочив через нього. Заскочені поліцисти побачили лише, як Джуфко скочувався по насипі. Задержали поїзд, і поліцисти, певні, що Джуфко забився, пішли його шукати. На їх здивування ні сліду по Джуфкові не було. Робили облаву в довколишніх лісах, та все надармо. Джуфка не знайшли.
На глум польської поліції по двох днях Джуфко показався в рідному селі Зеленому, а потім зник у карпатських лісах.
Поліція знала, що з Джуфком нема жартів. Ніодин польський поліціянт не був певний життя, ні в терені, ні на постерунку. Джуфко був добрим стрільцем, відважним, як рідко хто, і одчайдушним.
Почали робити облави та платити донощикам. І вже другий раз на донос зрадника сильний відділ поліції окружив полонинську хату, де був тоді Джуфко. Він боронився до останнього вистрілу, а амуніції мав мало. Відбиваючись прикладом кріса, хотів перебитися до лісу, та десятки рук поліцаїв повалили його на землю, побили й закували в ланцюги. Тим разом повезли його до тюрми до Львова і оскаржили в убивстві двох поліцистів у службі.
Джуфко сидів на одинці. Під час проходів стрічався з іншими в'язнями. Там запізнався з одним злодієм зі Замарстинова. Той був частим гостем у в'язниці. До в’язниці приходив як до свого дому. Знав усіх сторожів, а сторожі його. Про себе говорив, що в житті навіть курки не забив. Був сиротою, виховала його тітка і часто був голодним. Крав, щоб добре наїстися. До праці мав відразу. Крав, щоби жити... У бідного не краде, бо що можна вкрасти у бідного? У багача не гріх украсти, бо має забагато. Позатим дораджував іншим, як боронитися в суді. Говорив про себе, що на праві ліпше розуміється, як адвокат.
Розповів йому Джуфко свою справу. Подумав хвилину замарстинівець та й каже: – Жаль мені тебе, хлопче, але я не знаю випадку, щоби хто вбив поліцая в службі і не був засуджений на смерть. Це певне, що будеш висіти на шибениці. – Подумав ще та знову каже: – Є тільки один спосіб, щоби ти уникнув смерти. Божевільного не можуть сказати на смерть. Якщо зможеш удавати варіята, то урятуєш собі життя. Це дуже важко, бо вони на тім визнаються. Кажуть, що найліпше удавати "схізофреніка". – Не знав, однак, пояснити, як схізофренік поступає. Джуфко нераз бачив божевільного, але також не знав, чи то схізофренік, чи ні. Від хвилі цієї розмови вже більше ніхто не бачив Джуфка на проході. Він найчастіше сидів у кутку в’язничної камери з непритомним виглядом. Заріс і змарнів аж почервонів. Начиння з їжою кидав до підлоги, а часом на тих, що її приносили. Попадав у лють, і тоді білка його очей набігали кров’ю, зіниці іскрилися люттю, лице викривлювалось, він викрикував незрозумілі слова. Перенесено його до іншої камери, а другі в'язні дивилися на нього з острахом.
Одного разу забрали Джуфка до в’язничного лікаря, а той зчерги вислав його до перевірки до лікарні для умово хворих, до Кульпаркова. Тут примістили його на відділі схізофреніків. Була це велика заля, де днювали й ночували умово хворі, деякі за високими до стелі дротяними сітками. Тут Джуфко перебув кілька днів та пильно стежив за поведінкою схізофреніків.
Його бадали кілька разів. В часі одного бадання лікар ішов до нього з довгою шпилькою та легко вколов його. Він стояв спокійно наче стіна і не реагував на укол. Коли повернувся на залю, зробив собі зі защіпки від одягу шпильку і, коли ніхто не бачив, приступив до хворого за сіткою і уколов його. Той зверещав і мало сітки не вирвав. З тої і інших обсервацій хворих, Джуфко бачив, що при баданні поповнив багато промахів. Відіслано його до в’язниці з вислідом: "симулянт".
Та Джуфко належав до типу людей, що не легко здаються. По короткому часі забрано його зв’язаного до Кульпаркова і засаджено за дротяну сітку. З розмов доглядачів довідався він, що був найбільш небезпечним на цілому відділі.
Почалося нове життя для людини – вільного карпатського орла – життя небезпечного схізофреніка за дротяною сіткою. Почалося життя без надії виходу на свободу на довгі, довгі роки, а може й до кінця життя.