Добігало двадцять років від часу гуцульського повстання. Джуфко все ще був на Кульпаркові. Після опінії лікарів йому дещо покращало. Останньо навіть возив візок з ліками при щоденній візиті та виповняв деякі праці, але про звільнення навіть не було мови.
Прийшов вересень 1939 року. На Львів упали німецькі бомби. Поляки були сумні й похнюплені. Від українця доглядача довідався про війну, про німців під Львовом, а вкінці про те, що Совєтський Союз "визволяє" Галичину.
Багато працівників закладу повтікало, запанував нелад, і Джуфко рішив, що надійшла пора звільнення. Переодягнувся в одяг, що його дістав від доглядача українця, і користаючи з того, що на брамі стояв новий сторож, який його не знав, незамітно в часі зміни вийшов разом зі знайомим українцем. Розпрощався та пішов в сторону Станиславова. Яким інакшим видався йому світ тепер, від того, коли його, 20-літнього леґіня з-під Чорногори забирала польська поліція! Міг бути знову нормальною людиною. Не чув божевільних криків, не мусів дивитися на тих нещасних людей, що каралися в домі умово хворих.
Вступав до хат, розмовляв з людьми, які його гостили. Про себе не говорив нікому. Найрадше відпочивав на самоті в лісі. Спокій, тиша та шум дерев успокоювали його нерви. Думка його верталася до тих часів, коли хлопцем сокотив маржину та вівці на Стайках та грав у денцівку.
Джуфко вернувся до Зеленого. Молоді – нове уже покоління – Джуфка не знали. Старші не пізнавали, а то й не думали, що він ще живе. Інші повстанці гуцульського повстання, користаючи з амнестії, повернули з Чехії перед десяти роками. На місце поляків – большевики завели свою адміністрацію.
Джуфко почав жити життям нормальної людини. З часом вступив до лісової служби, а по відступі большевиків став побережником жаб’ївського надлісництва. Оженився й дочекався двоїх дітей.
Та в часі большевицької займанщини 1939-1941 років заледве уникнув в’язниці, або заслання на Сибір. Джуфко розчарувався та почав говорити отверто, що совєтська "свобода" не ліпша від польської неволі. Покликано його до НКВД на допит, закинено націоналізм, але відпущено додому з увагою, щоби нічого не говорив нікому.
Одного дня Джуфко побачив, як від Жаб’я їде підвода, фірманить гуцул зі Жаб’я, знайомий. На фірі їде двох мужчин в шкіряних куртках.
Передчуття сказало йому, що їдуть за ним. І прийшла йому думка вдавати божевільного. Оповідав Джуфко: – Війшовсми к дорозі, став коло вориня і почавсми штрикати раз по оден то по другий бік вориня. Вони їдуть та дивєтси на мине, а я узбиравсми повну жминю камінців та спузи, підбігсми за фіров та верг за ними, а потому пустивсмиси утікати та зареготавсмиси снісько так, єк робивсми на Кульпаркові, аж до Скупови відозвалоси. Вони стали, шос спиталиси фірмана, а потому поїхали к сільраді.
Вечером довідався від голови сільради, що то приїздило по нього. Голова сільради сказав їм, що він божевільний. – То певно той, що ми його стрічали на дорозі, – сказав енкаведист. – Так нам і візник казав, – додав другий. – Шкода, щоби ви, товариші, собі голову дурним морочили, – сказав голова сільради,
виймаючи пляшку з водкою. По годині пішли енкаведисти закарлючками до фіри. Відпровадив їх очима голова сільради, легко підсміхаючись. Була це добра людина, не одному поміг у біді. Добре відіграна роля схізофреніка черговий раз урятувала Джуфка.
– Як виглядає схізофрснік? – раз запитав я Джуфка. – Я вам покажу, – відповів він. Відвернувся від мене і, коли назад обернувся, то це не був уже Джуфко, але якась божевільна людина, з яркими зіницями, кров’ю набіглими білками, з викривленим обличям, що повільно до мене зближалася, наче хижак.
Зніяковів я на думку, що може цим разом ця людина справді збожеволіла.
З наближенням весни з кожним днем меншала кількість робітників у лісі. З початком березня праця цілком задержалася. Бутинарі пішли д’хаті. Занесли сарсани у комори, з укриття повиймали кріси. Завмер бутин. Погасли ватри в колибах. Не грали більше ризи на зорях. Затихло на раґашах. Цуґарі з корчугами від’їхали в село. В’язальники та керманичі покинули готовити плоти та талби. Мов гори стерчали миґли деревини вздовж берегів рік Шибенки та Черемошу. Тріщали під напором води клявзи озер. Озера: Шибене, Лостун, Балтаґул готові були дати подостатком води на підтримання повени Черемошу на сплав цінних колод до далеких фірасів.
Горєни однак знали, що це не час на бутин, не час везти плота на хвилях розбурханого, сердитого Черемошу.
Зближався день кривавої пімсти на тих, яких ще недавно вітали хлібом та сіллю, на тих, що під кличами нового порядку Европи принесли неволю, грабунок і морд.
Не час на бутин, коли від сходу натягали чорні хмари.
Леґіні брали кріси, щоби черговий раз засвідчити кров’ю, що гуцули є вірними синами України.
Надсподівано скоро лінія фронту докотилася до підніжжя Карпат. Майже без перерви гармати двох "визволителів" від світанку до сумерку орали українські землі гарматними стрільнами.
Гуцульщина до речі не належала нікому. Тут УПА вишколювала та поповнювала свої частини в боротьбі проти самозванчих "визволителів", так німців як і москалів. Тут часом проникали мадярські стежі, окуповуючись від УПА зброєю та стріливом. Тут переходили в цілі інфільтрації та саботажу численні, сильно узброєні, в цивільному одязі, совєтські партизани Ковпака.
Була соняшна неділя. Інж. Ж. вибирався з вудкою на пструга. Я пішов для товариства. Коли ми повертались вполудне, люди нам казали, що від Скупови на Скорушний перейшла совєтська стежа. – 10 людей, забрала зі собою Н. Ш. – зеленського ґазду на провідника, та ходить вістка, що мене також забрали. Вдома очікувала мене нетерпеливо мама. Сказала мені, що перед хвилиною був Джуфко та сказав, що мене забрали ковпаківці і, що він збирає хлопців, перетне большевикам дорогу та відіб’є мене. Я побіг по селі, шукати його. Та його в селі вже не було і ніхто не знав, куди пішов.
Тимчасом зі сторони Скорушного доходив відголос стрілянини. То кількох хлопців на власну руку намагалися обеззброїти стежу. В часі замішання втік Н. Ш. і прийшов до мене та залишився наніч. Хлопці натрапили на переважаючу силу і відступили. Жодна сторона не мала жертв.
Донесено, що на Скуповій є більша сила ковпаківців і, що, мабуть, ніччю будуть намагатися перейти через село. Місцева УПА рішила однак їх не зачіпати, тільки в разі нападу на село приступити до акції. Два гнізда скорострілів уставлено на краю села під лісом. Багато чоловіків повтікало до лісу.
Вночі кінна ковпаківська стежа окружила дім, де я мешкав і забрала мене з собою, кажучи, що на провідника. Н. Ш. зголосився добровільно йти разом зі мною. Стежа завела мене до головної групи, біля 200 людей. Були вони добре поінформовані про мене і, як виявилося, забрали мене властиво за закладника, бо дорогу знали самі. Питалися, чи не знаємо, що трапилося їх передній стежі. До цієї пори мали повернутись, а їх нема. Ми промовчали про перестрілку на Скорушнім, а про стрічу з групою Джуфка ми не знали. На мою просьбу нас коло села Дземброні звільнили і ми повернулись до села.
Під вечір оббігла селом сумна вістка. Повернулись хлопці Джуфкової групи і принесли тяжко пораненого хлопця та тіла двох вбитих, в тім Джуфка.
Джуфко по переході ковпаківської стежі поспішно залишив село, зібрав групу 8 хлопців, пішов з ними на край лісу і полонин на Скорушнім і зробив засідку. Смеркало, та совєтська стежа не надходила. Як цілком стемніло пішли на розшук. Шукали по стаях, полонинах та в лісі межи Дзембронею та Зеленим. Залишилася одна полонинська хата до обшуку. Хата лежала в незалісненій кітловині. Джуфко залишив кількох хлопців на краю лісу, а з кількома розстрільною сходив у долину. Від хати понісся постріл з кріса, а за хвилину мов горохом посипався машиновий вогонь з "фінок". – Хлопці, до лісу! – крикнув Джуфко, – я крию.
Хлопці відступили скоками, тягнучи за собою раненого. Під самим верхом один повалився. Забрали його друзі, що були на верху. Не жив.