Стрілянина втихла. Совєтські партизани залишили хату. – Джуфко, ходіть! – кликали хлопці. Не було відповіді. Підбігло двох до Джуфка, схопили його під рамена. – Джуфко, вам що? – Піднесли. Безвладно повисла голова була відповіддю. Джуфко не жив.
Провідник гуцульского повстання в Зеленім, упівець, побережник жаб’ївського надлісництва, Джуфко, не жив.
Джуфко, не прізвище, але порекло. Під тим пореклом він був на Гуцульщині знаним.
ЛОВИ НА ҐОТУРА
Весна боролася із зимою.
В долинах рік та на гірських узбіччях сніг уже стопився, але лежав ще в карпатських зворах і на пасмі Чорногори.
Минула зима була гостра та западна. На довгі місяці закула в ледові кайдани гордий Черемош. Грубою верствою снігу вкрила Карпати та засипала по покрівлі гуцульські Гражди. Тічні зголоднілих вовків вдиралися до гуцульських загород. То і не диво, що зима не легко здавалася, але прогнана з долин сонцем, заховалася в високих горах та нетрях Чорногори.
По гарних теплих днях наступали наглі зміни. Зима посилала чорногорські вітри та, лютуючи, засипала снігом долини. Та надії на успіх не мала.
Долини Черемошу зазеленіли, лози прикрасились бруньками, а птахи почали співати.
Весело шуміли потічки, вдаряли об скелі і каміння ледоватою водою. Спішили в долини та несли веселу вістку з Чорногори, Шибеного, Буркуту, Балтаґулу, та з найдальших закутин Карпат, що остаточна побіда весни вже близька.
Чорний Черемош, як батько, збирав усі річки та потічки в своє корито і котив з повагою сіро-зелені маси води, несучи на хвилях п’ятиталбові дараби, керовані сильшіми руками молодих леґінів-керманичів.
В Устеріках стрічалися обидва брати Черемоші, Чорний і Білий і плили шумно і буйно, щоби в зеленій Снятинщині зустрінутися з побратимом Прутом.
Шумом смерекового лісу, шумом рік і потоків, запахом ялиці і сирої землі вітали Карпати надходячу весну.
Будилася природа зі сну. Будилися звірята. Ведмідь вийшов з ґаври та блукав марний та голодний по полонинах. Рись на конарах дерев грівся на сонці. Олень несміло виходив з лісу, а ґотур почав співати свою весільну пісню.
Мій зверхник з дирекції лісів повідомив мене, що посилає до мене пана К. на полювання на ґотура. Сказав мені також, що той пан є високопоставленою особою в міністерстві і йому залежить, щоби він уполював ґотура. Викрутитися я не міг, бо ті пани знали, що найкраще полювання на ґотура є в надлісництві Явірник.
Ґотур – TETRAO UROGALLUS – званий також гірським когутом, або глухарем, був рідкісною птицею на наших землях. Східні Карпати були одним з нечисленних місць, де він ще вдержався. Була це птиця завбільшки середнього індика, з чорним лискучим пір’ям та з червоною обвідкою кругом очей.
Лови на ґотура вже в давнину зачислювались до королівських ловів. Згідно з мисливським звичаєм стріляли до нього кулею, як до великого звіра. Лови на ґотура були трудні, бо птиця була надзвичайно чуйна, і найменша необережність, або хрупіт зломаного сушу полохали її. Стріляти ґотура можна було на западі, або на току. Побачити його було nрудно, бо нормально перебував він у вищих полосах гір, вище засягу лісу, ховаючися в непроходимих жерепах. Вчасною весною відбувалося парування і годі ґотури злізали під вечір на полянки серед лісу, або на сумежні полонини. З великим шумом осідали на високі дерева. Звідти назва "запад". На западі вечером мисливець обсервував, на яких деревах ночують ґотури, щоби досвіта, як пічне токувати на дереві, або злетить і токує на землі, стріляти.
Курки (ґотки) ночують на землі, в кущах і виходять на поляни до когутів в часі токування. Звичайно більші токовиська ловецькі побережники охороняли відстрілом лисів.
Мисливець-джентельмен ніколи не стріляв ґотура на западі, тільки на токах (тирвах). Підхід був тяжкий і можливий тільки в тому часі, як когут токував – тобто виводив свої трелі. Тоді когут був глухий (від того назва "глухар") і можна було зробити скорі три кроки та задержатися. Треба було чекати, аж когут знову зачне свій весільний спів (гутити) і знову підходити малими скоками на віддаль стрілу. Стріл був тяжкий, бо кулею, а ціль слабо видно на досвітку.
Ранок, коли мав прибути мій гість на лови, не заповідав гарної погоди. На небі повисли сірі хмари, а з вікон надлісництва, через мряку, не було видно гір. Це мене не заскочило. Бо ж попереднього дня, при красній погоді, не надаремно, кругом надлісництва, коси обсіли всі модереви, та свистали, аж у вухах лящало. Це заповідало сніг, про що я вже давно переконався.
Гість приїхав автом вполудне. Ми привіталися, вже були знайомі з ловів на олені. Стрілець був з нього добрий, строго придержувася стрілецьких звичаїв і був слухняний до ловецьких припоручень господаря ловів.
З’їли обід і готувалися в дорогу. Треба було поспішати, бо ми хотіли потрапити на запади і прослідити, де на ніч осіли ґотури. Зі звіту ловецьких побережників, що проводили вислухи ґотурів, я знав певних чотири місця, де почалися токи. Найближче місце були Стайки, під Чорногорою, де токували чотири когути. В інших місцях токувало їх більше, – в Попадинці токувало около тринадцять когутів.
Я вибрав Стайки, бо ніколи не показував ані гостям, ані своїм зверхникам місць, які були царством звірини, і не позваляв там нікому полювати. Ті віддалені місця Карпат я уважав заповідником. Я взяв зі собою двох ловецьких побережників. В останній хвилині до товариства долучився ще адьюнкт інж. О.
Властиво, на таке полювання йдеться вдвійку. Ловецький побережник підпроваджує до місця токів, а підхід робить сам стрілець. Та спокуса блукати по Карпатах була така велика, що годі було їй опертися.
Ми забрали наплечники, коци, харчі. Гість узяв свій мисливський вінчестер, а ми військові карабінки. Заїхав візок запряжений в пару добрих коней. За пів години приїхали ми до явірницької лісничівки. Звідти треба було йти пішком, під гору, плаєм до пасма Чорногори. Перед нами було чотири години ходу.
Та заки перейшли половину дороги, потемніло, а на горах, куди ми вспіли зайти, дощ перемінився в сніг. Зашумів густий ліс, заскрипіли дерева, закрутило снігом. Щораз тяжче нам іти, бо сніг уже по кістки. "Хіба ж у таку погоду може токувати когут?" – завдаю собі питання. З дороги однак не завертаємось. Спробуємо. На запад очевидно вже нема пощо йти. Заки ми дійшли до колиби, уже смеркло. Колиба-луб’єнка (зроблена зі смерекової кори), з дірою в даху замість димаря. Двері на стопу не приставали до землі. Ми нарубали і постелили до спання смерекове галуззя кругом, запалили ватру посередині. Задимило цілу колибу. Треба було прилягти, щоб дим не вигризав очей. Дивлюся на гостя. Сидить похнюплений. "Добре, – думаю. – Будеш знати ціну стрілу до ґотура". Та по часі нагоріло грані, колиба огрілася так тепло, що треба було роздягнутися до сорочки. З наплечника витягаємо ковбасу, краємо на куски, настромлюємо на патики і печемо на грані. Їмо печену ковбасу, попиваємо гарячим чаєм і чаркою горілки. Настрої поправилися, а гість навіть уже сміється. Оповідаємо собі мисливські пригоди, мисливські дотепи, про відьми, лісні, про духи та всякі нечисті сили.
А надворі вітер уже не шумів, а ревів, свистав димарем і сипав снігом попід двері. Здавалося, що чорти весілля справляють, а ми їм влізли в середину, і вони хочуть нас звідси вигнати.
Ми полягали спати та по черзі пильнували ватру.
Встали ми рано в третій годині. Подивилися надвір, та не вірили своїм очам. Тихо, небо ясне, ні хмарки, зорі приблідли. Помилися снігом, щоби сон зігнати з повік. Треба було спішитися, щоби перед світанком стати на становищах.
На сході небо легко прояснилося. Ми дійшли тихцем до місця посеред лісу, де росли дуже рідко старі ялиці і смереки.
Тут, звичайно, на провесні при гарній погоді любили токувати ґотури. Тепер на землі лежав по кістки сніг. Галуззя дерев угиналося під тягарем мокрого снігу. Нас трьох залишилося тут. Ми немов прилипли кожний до стовбура фубого дерева. Провідник з гостем пройшли побіч нас і, як духи, зникли в темряві.