Глуха тишина. Стоїмо непорушно, час довжиться. Небо, сніг і дерева міняють краски. Починає сіріти. Можемо так простояти до сходу сонця і не побачити токів. Хто ж то бачив, аби ґотури токували на снігу?
Дивлюся по коронах дерев, але нічого не видно.
Починало вже світати, як з одного дерева посипався сніг. Я підніс очі і побачив щось чорне в короні ялиці. Проминуло якої пів години, як з ялиці впали тяжкі плати мокрого снігу, а чорний предмет порушився. Вже добре розвиднілося. Проміння сонця гладило верхи небосяжних дерев. Когут обтрясав зі себе сніг. Спочатку тихенько, а потім щораз голосніше почав токувати.
Через злу погоду заспав, прикритий снігом як покривалом.
Втім щось зашуміло і гопнуло на землю. Когут злетів з дерева і на яких десять кроків від мене осів. Токував. То віддалявся, то приближався. Напушував своє
лискуче пір’я, співав свою любовну пісню. Виглядав у своїй красі як королівська птиця.
Я стояв задавлений в нього і, якщо б мав сьогодні стріляти, то почуття любителя природи напевно побідило б мисливську жилку.
Непомітно з корчів повиходили курки.
Десь з віддалі повітря прошив стріл, повторений луною.
З лопотом збився в повітр’я і відлетів глухар. Курки зникли в корчах, так непомітно, як з’явилися.
Мов привид, зник образ з життя карпатського лісу. Знову було тихо, а проміння сонця проникало аж до землі поміж коронами дерев. По хвилині появився гість з радісним усміхом на лиці і з трофеєм – ґотуром у руці.
Ми верталися домів. Кругом мертва тишина, як у святині. Час до часу чути, як мокрий тяжкий сніг спадає з галуззя дерев. Ми вийшли на край полонини і лісу. Проміння сонця освітило вершки Карпат, зійшло вже в долини рік, лишень глибокі яруги темніли ще сумерком. Позаду нас був зимовий краєвид. Чудова панорама пасма Чорногори з Піп Іваном. Від чистого снігу і льоду, мов від дзеркала, відбивалися лучі сонця і сліпили очі. Перед нами, мов з лету птаха, видно було ріку. Сріблом блищав Черемош, вужем крутився поміж горами і скалами. Узбіччя гір та долини зеленіли свіжою зеленню. Пахло вологістю, живицею та сирою землею. Зима стрічалася з весною.
ДЕЩО ПРО ВЕДМЕДІВ
Коли я був малим та жив на Гуцульщині, то всі говорили: "медвідь". Пам’ятаю, раз прийшов до нас яворівський Шкрібляк, що його Когутом називали та казав: – Сего літа убив ми на полонині ялівку медвідь. – Так говорили всі гуцули. Так писав у своїй "Гуцульщині" проф. Володимир Шухевич.
Поїхав я до Коломиї до школи, та у шкільній задачі вжив слово "медвідь". Професор перечеркнув це слово червоним чорнилом та написав "ведмідь", ще і доганив: – Як ти не знаєш, як таке просте слово писати?
– Нехай і так буде, – подумав я у своїй хлоп’ячій філософії, на те сотворив Господь учителів, аби вчили учеників та розмальовували шкільні задачі на червоно.
Не перестав я говорити медвідь до сьогодні, але як писав то все вживав ведмідь.
Минув час, я стрінувся з одним професором зі східніх областей. Він мені каже: – Ось бачите, таж це зовсім неправильно. Який же там "ведмідь", та то "мед-їдь". Сама назва говорить, що це сотворіння їсть мед, то належить його "мед-їдом" звати.
Цілком мене професори збили з пантелику. До словаря не буду дивитися, бо і до котрого, як за мого життя вже двічі змінювали правопис. Третій має бути вже цілком правильним (але він ще не вийшов).
Та не про термінологію мені ходить, а хочу поділитися з читачами зі змістом двох листів, які я одержав з Польщі.
Ведмідь – URSUS ARCTOS – це найбільша звірина, що заховалася у нас в Карпатах. На нього полювали ще наші князі. Колись ведмедів було багато. В Першу світову війну, з причини воєнних дій, багато ведмедів вигинуло.
Цілком слушно, що ведмідь був під охороною держави. На нього не вільно було полювати. Я був надлісничим у державних лісах Явірник – Шибене. На терені державних лісів гр. Баворовського та фундації Скарбка були і виводилися ведмеді. Я подавав у звітах, що є їх 30-35 штук, та скільки їх було, на ділі ніхто не знав.
Ведмеді не респектували жодних заряджень лісового заряду, не признавали жодних границь, навіть державних. Надлісництво було окружене лісами надлісництв Гринева, Жаб’є, Ворохта та межувало з Мадярщиною (Карпатська Україна) і Румунією. Карпатські ліси тягнулися сотками кілометрів, то ведмеді ходили собі, де їм подобалося.
З природи ведмідь є веґетеріянином. Їсть ягоди, мед, деякі зела, корінці, червяки та, як спробує, то дуже йому смакує м’ясо, а передусім, падлина.
Від людини, не сказав би я, що втікає, але радше відходить "ради спокою". Небезпечною буває ведмедиця в обороні малят. Ведмідь є свідомим своєї сили і переваги. Він краде на полонинах ялівник, коней, а спеціяльно жеребців, овець та безріг. Очевидно, заряд лісів мав обов’язок платити за заподіяні шкоди.
Перший раз я стрінувся з дуже великим ведмедем, віч-на-віч, на два кроки. Тут мушу похвалитися своєю відвагою. Я цілком не настрашився, ані волосся не стало мені "дубом" (так звичайно пишуть). Я був тоді в гімназії у Коломиї.
На ринку один циган держав ведмедя на дрючку на кільці – перетягненім через ніс. Другий циган грав на скрипці. Я приступив на два крока до ведмедя і навіть поглянув йому у вічі. Також бачив ведмедів у цирку. Раз навіть, коли я ночував на полонині у стаї, ведмідь прийшов брати ялівку. Вакарі зі собаками відігнали його, а я навіть стріляв, очевидно, не до ведмедя, але у повітря. В карпатському лісі я мав приємність не стрічатися з ведмедем.
Безперечно, ведмідь є князем карпатського бору. Як відомо, ніколи не можна збагнути настрою високопоставлених особистостей. Так само ніколи не можна знати, в якому настрої стрінеться ведмедя.
Про перебування ведмедів у Явірнику я переконався сам. Одного осіннього ранку, по дощі, я побачив сліди старого ведмедя. Зійшов він з хребта Піп Івана на Бендзорівку. Тут зайшов у мій городець, потолочив квіти, зійшов у діл і припочивав у бараболях. Перескочив пліт, перебрив Черемош та пішов у Ватонарку. По кількох днях повернув тою самою дорогою.
Не знаю, може ведмідь довідався, як його високо цінять, бо коротко перед тим я дістав письмо з Уряду Надзору Лісів у Львові, що в жодних обставинах не можна стріляти до ведмедя (навіть у власній обороні). То було в часі німецької займанщини. Можна було сказати стрічному ведмедеві: – Пане ведмедю, як уважаєш, що буду тобі смакувати, то можеш мене схрупати.
Інша подія сталася ще за Австрії. Оповів мені її старий Іван Кумлик – ловецький побережник, а передтим знаний на цілу околицю чигун. Він признався, що вбив трьох ведмедів. Кумлик твердив, що найсмачніше м’ясо є ведмеже (фармери в Кетскіл також такої самої думки).
Оповідав він, як одної неділі з полудня, жінки і дівчата пішли на малини у зруб над селом. Євдоха – вже не молода – відійшла на край зрубу. Розхилила корчі малин, а тут напроти її лиця – роззявлена паща ведмедя який на другому боці корчів – ласував малини. Євдоха зверещала з переляку та зомліла. У тікаюча челядь побачила, як над Євдохою стоїть величезний ведмідь. То було поблизу села. Почули мужчини страншик крик, то, що хто мав поближче, підняв: один сокиру, другий вили чи то кіл, – побігли на поміч.
Прийшли, а то там, де лежала Євдоха, лежить хворост. Витягли Євдоху – відтеліпали: ожила. Розпитують, та Євдоха нічого не пам’ятає, але встала, та виглядає, що їй нічого не бракує. – Богу дєкувати, що не вбив нашу Євдошку, – кажуть люди, – але скажіть, на що він так єї прикрив хворостом? – На це дав відповідь полонинський ватаг Федьо: – То, єк видите, не на дурно його стервяком називають. Він не любить свіжого м’єса, то він прикрив, би си трішки устояло.
Я переписувався з деякими своїми бувшими службовиками, що жили у Польщі. Недавно я дістав листа від бувшого лісничого В. Пухали, що був лісничим у Шибенім, державне лісництво Явірник, подаю уривок цього листа.