Від сторони гірського пасма Сокільське доходив глухий звук наче б дуже далекої громовиці. На дорозі більшав рух війська. Смеркало, почав падати дрібний дощ. Я побачив, як дорогою пара волів тягнула авто. В авті сидів водій, та більше не було нікого. Видно полководець волів утікати скорше, ніж у воли запряженим автом.
З саду прийшла сусідка і остерегла, щоби ніхто не дивився через вікна. Мадяри стріляють до вікон. У Сеньчука і Орловського повистрілювали вікна. На щастя – не поцілили дітей, що дивишся через вікно.
Стемніло. На приходському ґанку застукотіли тяжкі вояцькі черевики. Двох мадярських вояків привели молодого хлопця, не більше як 18 років. Вигляд цього хлопця був жалюгідний. Очі підбиті, лице набрякле, шия була зав’язана брудною ганчіркою насяклою кров’ю. Конвоїр розв'язав йому руки. Бабуня принесла йому кусок чистого простирала, щоби перев’язав шию. Запитала, що сталося. Шепнув бабуні: – кололи багнетами. Попросив води. Бабуня винесла кусок хліба та горщик молока. Конвоїр хліб викинув, взяв від бабуні горщик, вилляв молоко і віддав зі словами "нем сабот". Бабуня спитали, чому так зробив. Відповів "нем тудум".
Один пильнував хлопця, а другий увійшов у кватиру полковника.
Тета стралася просити полковника за хлопця. Постукала до дверей. Вийшов адьютант. Поспитав, чого хоче. Адьютант увійшов до кімнати і замкнув двері. По хвилі вийшов і сказав, що полковник зайнятий, а від себе порадив, що буде безпечніше для тети, як не буде втручатися до не свого діла.
Вийшов другий конвоїр. Зв’язали хлоцеві руки шнуром поза плечима і попровадили в пітьму ночі. Ніхто більше його не видів, ані не чув про нього. По хвилі поїхав полковник.
На дорозі панувала суматоха. Деякі вози намагалися їхати в протилежну сторону. Мадяри брали селянські підводи-"форшпани" до перевозу свого добра. Одних звільняли, брали нових. Селяни намагалися якнайскорше перед зближенням фронту повернути домів. Поставали суперечки. Програвав все селянин. Віз його був вивернений до рова, коні постріляні, а селянин побитий. Ми сиділи в кухні і одній кімнаті з погашеними світлами і закритими вікнами. Прийшов жовнір і казав собі дати ключі від господарських будинків. До приходського саду заїхала кіннота. Від дороги було чути вигуки, прокльони, рев худоби, іржання коней, клекіт возів, гуркотіння гармат та поодинокі вистріли.
Через заслони пробивалися відблиски вогнищ.
Хтось з хатніх сказав: "Чисте пекло, а ті люди – хіба гірші від дияволів". В моїй діточій уяві я не мав образу пекла. Багато проминуло літ від того часу. Але, як хто згадав пекло, то мені нагадувалася та похмурна ніч 1914 року.
Не пам’ятаю, коли я заснув. Як пробудився, то в кімнаті були ще прикриті вікна. Всі спали в одягах. Я вийшов надвір. Кругом хати, мов пустар; зникли всі плоти. Сіном устелена загорода, де стояли коні. Димлячі попелища по ватрах. Покинені кріси і стріливо. Шкіряні сидження в дідовім повозі потяті ножем. З воза забрані колеса.
На дорозі пусто, тільки в ровах лежали поломані вози та неживі коні. Тишу переривало крякання ворон.
Оповідали потім, що ніччю, як відійшло військо, мама з тетою і дівчиною носили відрами воду і гасили вогнища коло церкви. В саму пору погасили, бо в одному місці почала загорятись стіна церкви.
Заграва. Відворот ляндвери і ландштурму
Наступна ніч по відвороті мадярів була похмурна і темна. Ми вже збиралися лягати спати, як хтось покликав нас надвір, щоби розглянутись. Від пасма гір Сокільське небо було рожеве. По хвилі ще більше роз’яснилося і майже почервоніло. Заграва, мов би прилипла до хмар і зависла над землею. Хвилями було чути, якби легенький відгомін далеких громів. На горбку приходського саду зійшлося вже кілька сусідів. "Це від сторони Кут та Вижниці. Мабуть горять ті міста", – почувся чоловічий голос. "Господи, будь милостивий, – ледве чутним голосом промовила сусідка Марія. – В тому пеклі може бути і мій Петро, бо його відправили на Буковину".
Над раном відгук гарматніх стрілів відбивався від верхів та сходив у долини. Цісарською дорогою у сторону Мадярщини маршувало військо. Йшли частини ляндвери. В ляндвері служили люди австрійських країн, а в східньо-галицьких полках було 50 відсотків українських молодих хлопців.
Потім рознеслася вістка по довколишніх хатах, що маршують наші ляндштурми. У ляндштурмі були майже на 100 відсотків українські старші віком селяни. Переважно покликані з резерви.
Люди з поблизьких хат і приходства повставляли побіч дороги столи та гостили вояків, чим хата багата: молоком, хлібом, салом.
Вони йшли двома рядами попри придорожні рови. Несли тяжкі наплечники і довгі тяжкі кріси. На їх умундурування дали їм старі вживані уніформи – залишки з магазинів. На озброєння – старі кріси – Верндля – кріси минулого століття – однострілові з олов’яною кулею, великого калібру. Ці вояки були переважно старші люди. На їх лицях видно було втому.
Жінки розпитували за своїми чоловіками. Переважно відповідали: "Не знаю такого. Був такий, та не знаю, де він тепер. Почекайте, може надійде". Люди шепотом подавали, що один сказав, що були в бою під Раранчею і крили відворот, що було дуже багато ранених і битих.
Під Боянами, 23 серпня 1914 року. До штурму
Військо задержалося на відпочинок. Деякі вояки полягали на придорожні насипи, а кількох перейшло рів та сіли у саді біля приходської криниці.
Я любив вояків, а цих спеціяльно, бо то були свої. Я виліз на похилий конар старої ябліньки. По хвилі прийшов ще один і звернувся до високого, сильної будови, з напівсивим волоссям, жовніра. "Добре, що я тебе стрінув, Николо, я шукав за тобою. Якби не ти, то вже не оглядав би я цього світа. Дякую тобі, що ти там під Боянами врятував мені життя. Кликав мене лейтенант та казав оповісти, як то було. Я розповів, як москаль вибив мені з рук ґвера, а штиком вцілився мені у груди. Я казав, як ти підбив йому штик догори, а кольбою ударив його по голові так, що той вже не піднісся. Питав він ще других про тебе. Він це все записував. Ти напевно дістанеш медалю і бефердерунок".
Поглянув Николай на прибулого і довго не відповідав. Вийняв з наплечника щось зав’язаного в шматині, стиснув у жмені, глянув на прибулого. "Мені на медалі не залежить, ані на бефердерункові. Виджу, що ти не знаєш, що мій брат Іван не жиє. Як згадаю, то так щось як кліщами душить за гортанку. Ти сусідував з Іваном. Знав Івана. Молодий, молода у нього жінка, та й малі діти. Він у нас наймолодший. Не жаль було би мені вмирати. У мене діти вже подружені, і я вдівець.
Як ми виїздили з Коломиї до Чернівців, – продовжував, – Катерина казала: Добре, що Івана перенесли з ляндвери до ляндштурму і, що ви обидва служите у тій самій частині. Най вас Бог провадить. Николо, ти старший, уважай на Івана, та привези його здоровим додому.
Знаєш, Петре, що я привезу? От це, – Никола підніс вузол у руці і показав Петрові. – У тій шматині є земля, на якій умирав Іван та на яку скапувала його кров з рани. Не знаю навіть, де Іван похований. Цю землю завезу у наше село, піду на кладовище та розсію на дєдевім гробі. Піду на приходство та попрошу пан-отця, щоби відправили парастас на гробі за душу Івана.
Якби я не вернув, то перекажи це, що тобі розказую. Ти сусід Івана і мій односельчанин в нашому реґіменті. Пам’ятаєш, як нам по обіді давали рум, то я знав, що дорого будемо за той рум платити. Потім зробили збірку і ми перемаршували через ліс. На краю лісу казав нам лейтенант наложити багнети на кріси, показав нам горбки і сказав, що там у ровах є москалі. Ми мусимо штурмом здобути ті окопи. Ми розсипалися в тиралієру і скоками, ховаючися поза корчі, яких тут було досить, та у рівчаки, почали зближатися. Як були вже на половині дороги до горбиків, москалі почали стріляти з гармат. Стрільна свистали понад нашими головами, але на щастя не попадали в нас, а падали поза нашими плечима. Тимчасом ми наблизилися до горбків, корчі прорідилися і москалі відчинили на нас крісовий вогонь з окопів. Ми їм відповіли. Слабий був той наш вогонь. Що ми могли вдіяти з оцими одностріловими коромеслами? Ще і набоїв мало. Люди почали падати, як снопи. Никифор, той, що мешкав на Левадах, упав і навіть не ворухнувся, наш лейтенант згинув, поцілений кулею. Ранені стогнали і просили помочі. Гармати втихли. Москалі повискакували з ровів і з наїженими штиками рушили на нас. До московського крику "Ура" долучився відголос цокання багнетів, зойк ранених, стогін конаючих, поодинокі стріли і прокльони.