Зажурились козаки і скликали раду. На раді спитали одні: – чи ми козацьке військо, чи вбивники, грабіжники й підпалювачі? – Як ми вернемось додому, до наших родин, – питали другі, – коли наші руки будуть сплямлені кров’ю безборонних жінок та дітей? Ми будемо стріляти до тих, що стріляють до нас а не до невинних. – Ми військо, а не "Служба охрани", – казали інші.
Козаки не грабували, ні хиж не палили, ні погрому не робили.
Розгнівалося начальство: – Як ви посміли не виконати наказу, – лаяли. – Ви бунтарі. Покарали. Засудили на загибель. Здержали нам постачання. Кавказ – край убогий. До підсоння ми не звикли, високі гори, вологість. Коні наші не мали паші, а ми харчів. З голоду почали гинути наші коні, а ми живилися їх м’ясом. Черевний тиф, пропасниця та цинга косили козаків. Кладовище з кожним днем – більшало.
– Давайте нам постачання та ліків, – просили ми начальство. – В дорозі – відповідали, – але річки позносили мости, підождіть. – Відпустіть додому, – домагались ми. – Нельзя, а то проказу по государстві рознесете. Як перестанете вмирати, то тих, що при житті остануть, відпустимо, – глузували.
Кавказці знали, за що ми терпимо. Прислали нам зела та ліки. Потайки доставляли хліб, копчену баранину та сир. Корм для коней ми купували в Персії, а тубильці потайки на мулах нам доставляли. Ми вилікувалися та підкормили коней. По році залоги нас пустили додому. Заледве половина нас осталась у живих. Сумний був наш поворот з Кавказу.
Згинув на Кавказі і мій побратим Максим. Привів я Максимового коня та привіз його стару прадідівську, ще з Запоріжжя, шаблю. Ту шаблю тепер його син Остап носить. Привіз, щоб нашим звичаєм, залишене упавшим козаком майно, родині передати.
Назустріч нам вийшли Оксана й Остап. Остап узяв коня, а Оксана шаблю і кинджал. Подякувала, поцілувала шаблю й була як з каменю. Ні одна сльоза не впала з її очей. Остап тулив заплакане лице у гриву коня свого батька. Жаль мені було за Максимом, тим більше, що не загинув він від ворожої кулі, але за вірну службу його погубили.
Довгі тижні ніхто не бачив Оксани. Замкнулася в кімнаті, байдужа на все, ледве що на прохання їду приймала. Остап піклувався нею, часом мою жінку до себе кликала. Любов до сина привернула її до життя. Вернулася до щоденної господарської роботи, але притаманний їй усміх зник з її лиця. Працювала від ранку до ночі. Хутір її належав до найкращих. Мала женихів, та всім відмовила. – Перервав розповідь.
Увійшов інший козак до кухні й повідомив, що козаки з гір свистом передали вістку. Старший козак вийшов надвір, зложив два пальці, приложив до губ і засвистав. Такого свисту я не чув перед тим ні потім. Свист лящав у вухах, відбивався від скель, і понісся у верхи.
Козак вернувся до кухні і сказав, що козаки подали вістки, що все в порядку. Вони стежать, щоб австрійські стежі не продісталися в запілля. Це повторялося. Свист доходив з різних сторін гірських хребтів.
Козак продовжував свою розповідь: – Оксана дбайливо виховувала сина. Старий козак Охрім, що ще з її батьком ходив у походи, опікувався Остапом. Охрім рано возив його до школи, а потім заправляв хлопця до козацького діла. Остап відзначався справністю серед ровесників. Реп’яхом коня держався. В ґальопі зіскакував та вскакував на коня, тяв лозу шаблею, колов списом околоти, стріляв до цілі. Згодом закінчив місцеву школу, а Оксана післала його до військової школи в Катеринодарі. Мав перейти до вищої школи, але війна перешкодила. Він є нашим молодшим старшиною. Удався він веселою вдачею в маму. Жартівливий, а як на козаків туга наляже, то вміє розвесилити їх. Козаки його люблять і називають "СМІХУНОМ".
Коли наші загін мав уже рушати у похід, приступила до мене Оксана. Відслонила хустку. У неї в руках була ікона. Благословила нас і сказала: – Гляди за Остапом, щоб ви всі здорові повернулися. – Як ми вже рушили, в неї в очах заблистіли сльози, а вслід за нами сказала: – Він у мене один остався.
День з вечером стрічався, як козаки вернулися додому. Варили в казанах і пекли на рожнах м’ясо, а по вечері кілька зайшли до кухні. Остап видно оповідав щось веселе, бо що-хвилини вибухав регіт. Один приніс розтягану гармонію і почав грати. Звук міцнішав, лучився в тони і поплив жвавою рвучкою мелодією. Витягли Остапа до переду, щоб їм щось прочитав.
Остап сів при столі, присунув нафтову лямпу, вийняв книжечку й почав читати.
– Гляньте, він її в димарі ховав, – жартували козаки.
– Добре знав, де безпечно ховати, щоб хто не забрав. Руки попарив би, щоб з димаря витягнути, та глядіть книжку надпалив, – докинув інший.
– Я її у димар не ховав, – заперечив Остап, – але правдою є, що з вогню витягнув.
– Бач він який, то хто інший в димар заховав, а то він її з димаря витягав.
– Покажи руки, чи дуже попарив? – реготали козаки.
– Не турбуйте Остапа, хай вже читає, – кричав хтось нетерпеливим голосом з кута.
Книжка була невелика, в твердій червоній обгортці, надпалена збоку. Половини обгортки бракувало, та вся була обкопчена вогнем. Остап листував осторожно картки. – В тому селі, як пам’ятаєте, де солдати гуляли, як ми над’їздили, – відізвався він, – коло великого дому, на якім було написано Читальня "Просвіти", горіла ватра. Солдати виносили книжки й палили. Приступив я до ватри і цю книжечку витягнув з вопію. Дивлюся – "Кобзар" Шевченка. Їй Богу, очам віри не міг дати. Побуваючи ще в школі, я хотів мати ту книжку, та в нас її друкувати було заборонено. Та книжка друкована на Заході у Львові, як тут написано.
Остап читав, як було колись в Україні... як запорожці добували і славу, і волю... Козаки заповнили вже цілу кухню. Ніде вже більше поміститися. Стоять на ґанку, стоять надворі, слухають. Вікна повідчиняли, щоб почути забуту казку про своїх предків. Такої казки ще не чули. Остап читав про виправи на турків, про Гамалію, про Байду, про Богдана – нерозумного сина, читав про зруйнування Січі.
Скінчив читати. Через вікно доходив шум смерекового карпатського лісу і, мабуть, ще всім вчувався молодечий палкий голос Остапа: – Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте...
По мамі я, мабуть, унаслідив замилування до коней. Дуже часто я заходив до стайні, до фірмана Петра. Він саджав мене на коня. Але Петра забрали на війну. При конях помагав сусідський хлопець Іван Шатрук, Кефорів. Він здавався мені дуже великим, і я хотів уже таким бути, як він. Він мав дванадцять літ, а я шість. Ми разом їздили на конях до водопою, а то й ґальопом по пасовищі. Іван мав правдивого кріса і набої заховані в сіні на стриху над стайнями і навіть стріляв з того кріса. Ми були приятелями і берегли один одного таємниці. Ніколи ніхто не довідався правдивої причини, чому я налягаю на ногу, чому маю розбите коліно, розчавлений палець?
Нашим великим зацікавленням було військо, коні і зброя. Моєю мрією було поїздити на козацькому коні. Я придумав навіть спосіб, як то виконати. Я попросив Іванка помочі. Він обіцяв помогти. Під вечір вернулися козаки зі стежі і деякі прив’язали ще посідланих коней до яблуні в саду.
Я видрапався на дерево і звідти виліз на коня. Іванко відв’язав коня і подав мені поводи. Та неочікувано кінь піднісся на задні ноги, зробив зворот і поніс мене гальопом у сторону церкви. Я зловився кульбаки та по хвилі взяв поводи, і кінь сповільнив і дав себе провадити.
Було б усе в порядку, але від ґанку почувся голос бабуні: – Ловіть коня, бо кінь уб’є дитину. – Повибігали козаки, але замість ловити коня, почали реготатися. Видно, малий хлопець на коні – то було в них у звичаю. Я заїхав конем на місце. Коли я злазив – сідло, що було на вільних опругах, зісунулося коневі під черево. Я дуже налякався, і почав утікати, але почув скорий біг позаду. Я думав, що козак уб’є мене, як зловить. В тім зловив хтось мене цупко за руку. Я похилився та вкусив його палець.