– Ой який австріяк. Я хотів показати йому свого коня, а він кусає, як драпіжник.
Я глянув – то був Сміхун.
– Я думав, що ти мене вб’єш, що взяв твого коня.
– Козаки дітей не вбивають. – Я дивився на нього. Він приязно глядів, посміхаючись. Я попросив, щоб показав мені свого коня.
Коло плота стояли розсідлані коні. Ми підійшли до одного. Сміхун покликав: – Лідочка! Одна конина оглянулася бистро і заіржала. Висока, зграбна, ясно-брунатної шерсти з буйною гривою і хвостом. Хвіст і грива були ясні, як кава зі сметаною, а на чолі біла стрічка. – Ходи ближче і погладь її, вона не б’є і не кусає. В цілому загоні нема бистрішого та більш витривалого коня за неї. Моя мама вигодувала її для мене на нашому хуторі й назвала її Лідочкою. Завтра, як вернусь, дам тобі поїхати на ній. Чи хотів би ти йти з козаками? – питає. – Як дасте коня з сідлом то піду, – відповідаю. В моїй думці боротьба, а як мама і бабуня не пустять? Втечу – вони будуть дуже плакати, забудуть, але мені буде дуже жаль їх лишати. Кажу козакові: – Я завтра відповім, ще подумаю.
На другий день я чекав нетерпеливо повороту Остапа. Він не їздив на стежу, тільки поїхав сам у сторону Косова. Вернувся раніше і закликав мене. Лідочка була втомлена. Платки білої піни виступили на шиї. Він посадив мене на коня, впровадив кругом саду, а потім закинув поводи на шию і сказав, щоб я їздив по саду, поки він не вернеться. Сам зі старшим козаком пішли до школи до "начальства". Така поїздка тривала півгодини, а то й більше, і на моє вдоволення ввійшла в щоденну звичку – так, що навіть бабуня з тим погодилися.
Як ненадійно приїхали, так одного дня козаки від’їхали. Обіцяли, що, як будуть вертатися, вступлять по дорозі.
На переді їхав старшина-москаль, за ним Остап. Потім їхав старший козак, а за ним двійками загін. Поїхали у глиб Карпат.
– Ці козаки були добрі, не зробили ніякої пакости людям, – казали яворівці.
По кількох тижднях, по дорозі, повернули козаки на приходство. Вступив старший козак ще з одним. Зайшли в кухню. Бабуня угостила їх чаєм. Були сумні й похнюплені. Розмова не в’язалася. Бабуня запитала, чому Сміхун не зайшов?
– Остапа ми залишили в горах, у Зеленім. Згинув, і ми його там похоронили. Впали дві гарматні гранати на село. Не заподіяли ніякої шкоди. Остап проходив дорогою і його одного вбило. Коня, шаблю та кинджал везу, щоб віддати його мамі.
– Чи теж везете Шевченкового "Кобзаря"? – спитала бабуня.
– Ні, та надпалена книжечка, що він витягнув з вогню, була його. Він її дуже любив, то ми поклали йому в могилу.
– Оставайтесь здорові! – низьким голосом сказав старший козак.
Не відвертаючись, вийшли з хати, посідали на коней. На горбку один свиснув у пальці. На дорозі уставились козаки до походу. На переді їхав старшина-москаль, на місці Остапа їхав старший козак, а за ним двійками загін. На самому кінці їхав один козак і провадив осідлану Лідочку без їздця. До сідла була прив’язана стара запорізька шабля.
Остап залишився в Карпатах.
ОСТАННІ МОГІКАНИ
Перехід частини УГА на Чехословаччину в 1920 році
В Яворові ми пережили страхіття Першої світової війни, тут застав нас підйом Першого Листопада, а також сумний розвал Західної Української Народної Республіки. Покуття зайняли румуни (23 травня 1919). Румунські стежі дійшли до Яворова. Тут вони розпитували за українськими військовиками. Румунська окупація була несподівана. Вона захопила деяких наших військовиків у Коломиї і Косові. Вони мусіли ховатися та втікати перед румунами.
Одного дня прийшло на приходство кількох бувших старшин Галицької Армії. Вони були змучені і голодні. Те, що мали, то тільки одяг на собі. Деякі жалілися, що їх пограбили – таки свої. Бабуня їх погостила та примістила на спання на стриху. Тут було безпечніше. Внизу в домі кожної хвилі могли з’явитися румуни. Ранком вони виходили і ховалися в лісі, а вечером приходили на вечерю і нічліг на приходство. Деякі дідові парохіяни були полонинськими людьми, вони знали стаї на полонинах та стежки й переходи через Карпати. Вони помагали переходити через границю.
Одної ночі, коли на приходському стриху ночували бувші українські старшини, застукали до дверей румуни. Ми дуже налякалися, що хтось доніс про старшин. Румуни повечеряли, питалися, як їхати до Жаб’я і нічого не підозріваючи, від’їхали. За два дні повертали ті самі румуни з гір. Під конвоєм везли когось чорним повозом. Люди говорили, що вони інтернували архикнязя Габсбурґа – Василя Вишиваного, що тоді перебував у о. Глібовицького в Жаб’ю-Ільці.
Румуни були коротко. Прийшли поляки. Вони настановили свою адміністрацію, арештували деяких чільних українських людей та вивезли до таборів. Були дуже зарозумілі і говорили, що тепер Польща буде по Дніпро і Чорне море, а Київ буде польським містом. Та це було не довго. Поляки стали більш примирливими до населення. Казали, що большевики вже під Львовом, і панікували. Панікували і ми, бо приходу большевиків ніхто не бажав.
Одного дня деякі люди повернули з Косова і розповідали, що до Косова зближається якесь військо. Одні казали, що не поляки, інші, що петлюрівці, а ще інші твердили, що то большевики. Та напевно ніхто не знав. Вночі ми пакували деякі речі та виносили до церкви і ховали на хорах, а рано я (мені було 11 років) зі старшим від мене сусідським хлопцем, Іванком, сіли на коней, взяли по в’язці сіна та поїхали в гори – заховати коней. У нас була пара добрих коней, а це товар найбільше наражений у війні на грабунок. У приходському недалекому лісі було трясовисько, заросле вільхою, а посередині ріс смерековий лісок. Ніхто там ніколи не ходив, бо казали, що в трясовиську можна втопитися. Ми з Іванком, однак, знали стежинку серед густих корчів, де можна було пройти. Там ми запровадили коней, дали сіна, щоб коні були спокійні і нетерпеливо очікували новостей з села. Та новостей не було. Проминуло полуднє, вже й сонечко хилилося до заходу, а до нас ніхто не приходив. Вкінці ми побачили, що хтось іде в нашу сторону. Цікаві вибігли ми назустріч. Це була молода дівчина з приходства – Марічка. Питаємо: "Є військо в селі?" – "А є", – відповідає. "Яке?" – "Та наше". – "Ти не жартуй, а кажи правду. Яке наше, та звідкіля взялося?" – здивовані питаємо. "Звідкіля взялося, не знаю, але що наше, то наше, от таке, як я і ви. Вертайте та беріть коней, вони коней не заберуть".
Ми скоро повернули домів. Тут було багато війська. Військові коні стояли поруч наших у стайні, та поприв’язувані до плотів. Ми ходили з Іванком коло вояків та прислухувалися, як говорять. Важко було повірити, що то свої. Добре сказала Марічка, "такі, як я і ви". Я побіг поспитати маму. Мама каже: – То частина УГА, вони їдуть на Чехи. Вони попросили, щоб ми відступили кухню, щоби їх кухарі зварили вечерю. В покоях уставляють столи. Вони хочуть мати спільну старшинську прощальну вечерю, заки перейдуть границю. Нас усіх запросили до спільної вечері.
Хлопці зі села приходили до старшин просити, щоби їх забрали до війська. Я з Іванком ходимо помежи коней і вояків, оглядаємо зброю, прислухаємось до розмови. Ми у війну бачили різних вояків, та власної української частини не виділи. З радости просто сльози напливають до очей. Іванко каже мені: – Не знаю, чи дєдьо си згодєт, та я іду зголоситиси до войска.
Мені такий жаль, що я ще замалий. Іванко повернув сумний. – Не приймили, кажуть: ми тепер їдемо на Чехи. Там дістанемо зброю і одяг і тоді повернемо виганяти поляків. Почекайте, тоді вас будемо потребувати до війська.
Як звечоріло – приїхало багато старшин – позанімали місця при столах. Генерала Кравса не було. Нездужає, – казали, – ночує у Соколівці, у школі. Ми засіли до вечері разом з нашими старшинами УГА. У сні таке не снилося і вірити не хотілося. Ми почувалися так, як би хто з нашої родини, про кого пропала вістка, повернув. Може і декому з них нагадувався його родинний дім. Настрій був бадьорий, а навіть веселий. Ішли на чужину, покидали рідний край, але їх бадьорила надія, що внедовзі повернуться виганяти поляків – вони в це вірили.