І досить добре знає, що таке чорне і біле.
…Вставляючи ключ в замкову шпарину, я поглянув на схвильоване обличчя Єлизавети.
Вона стояла, мов дівчинка, котру вперше ведуть знайомити з батьками.
Вперлася в брудну стіну, міцно затиснувши в двох кулачках свою картату валізку. Тепер вона повністю залежала від мене.
І ця залежність, певно, не давала їй спокою.
На якусь мить переді мною постала давня картина, яку я намагався ніколи не згадувати: вона на першому сидінні таксі. Тугий жмуток волосся, довга шия із западинкою посередині і тьмяний блиск діамантових сережок, зверхній байдужий погляд: «Майте на увазі — у мене обмаль часу!»…
Я заспокійливо посміхнувся до неї:
— Не лякайся — я тут давно не прибирав…
І відчинив двері.
На нас війнуло пилом і застояним повітрям непровітреної квартири.
Крізь щілини в шторах на підлогу падали і димилися важкі від пороху сонячні промені. Я злякався, що їй тут не сподобається і тому одразу взявся за прибирання.
Вона кинулася допомагати мені.
Як два бійця на фронті, ми запекло почали відшкрібати з підлоги, підвіконь і столів «мох віків», кидаючи один одному короткі репліки, мов хірурги на операції:
— Ганчірки!
— Віник!
— Відро!
— Це можна викинути?
— Можна!
— А це?
— Звісно!
— Вікна не відчиняються! Дай викрутку!
— Не лізь! Я сам!
— Це — ти, на тій світлині?
— Так, дай витру!
— Сама! Краще — винеси сміття…
Коли все заблищало, ми заклякли.
Час уповільнився і зупинився.
Вона втомлено присіла на краєчок стільця.
Я подумав: що далі? І знов заметушився.
Відчинив шафи, дістав деякі речі — халат, капці, білизну, підключив телефон, радіо, перевірив, чи працює телевізор.
Повів до ванної, показав, як вмикати воду, до кухні — де стоять чашки і каструлі. І з жахом зрозумів, що холодильник давно відключений і в хаті немає нічого, крім застарілої пачки чаю.
Оце так гостинність!
— Я миттю!
Вискочив до найближчого супермаркету.
Хапав там усе, що траплялося до рук.
Вийшов з пакетом і опустився на лаву. Хотів дати їй час помитися і переодягтися.
Але насправді відчув, як на мене накотило щось схоже на «дежавю»: чи не так я набирав продукти того дня, який перевернув все наше життя.
Чорт забирай!
«Яка гидота…». Здається, так вона сказала тоді.
Я рішуче попрямував до під’їзду.
Навмисне подзвонив у двері, хоча мав з собою ключі.
Вона відчинила.
Стояла на порозі, переодягнута в халат, з мокрим волоссям, лякливо і втомлено поглянула на мене.
Через поріг я простягнув їй пакет з їжею.
— Тут на сьогодні, і на ранок. Відпочивай. Добраніч!
Вона взяла пакет, притисла до себе, кивнула.
І я побіг донизу.
Чекати ліфт під її поглядом у мене не було жодного бажання.
Покинув свій затонулий човен з дивним відчуттям, що віднині в його заіржавілій середині несподівано зацокав годинник, який зупинився багато років тому.
Наступного тижня я беззаперечно повідомив керівництво факультету, що знайшов собі заміну, і написав заяву про звільнення.
Це сприйняли так, мовби я привселюдно оголив сідниці чи зробив непристойний жест у присутності поважної екзаменаційної комісії. Ректор закляк, не донісши чашку чаю до рота. Але й оговтавшись, він так само ще кілька хвилин тримав її у руці, коли я сповістив, що замість мене пропоную керувати курсом Єлизаветі Тенецькій.
Тут вже заклякли всі присутні на нараді. Потім загомоніли разом.
— Яка Тенецька?..
— Та сама?..
— Так вона ж…
— Де ти її викопав?
— Жартуєш?..
— Коней на переправі не міняють. Що ми скажемо студентам?..
І таке інше.
Я перечекав, доки зрине перша хвиля, котра несла в собі силу-силенну різних відтінків — здивування, цікавість, сумнів, ревність, розпач.
Мені довелося пояснити, що Єлизавета Тенецька повернулася в місто після п’ятирічного перебування за кордоном і люб’язно зголосилася на моє прохання перейняти у мене курс. Котрий, до речі, я вже набрав. І тому я не бачу жодних підстав звинувачувати мене у зраді улюбленого факультету.
Після довгої паузи, ректор, котрий все ще тримав чашку в руці біля самого вуха, нарешті вимовив з великими паузами між словами:
— Звісно… мати такого викладача… для нас… честь… Але…