Скрегіт, ґвалт, вибухи. Страх потрапити під вогненний струм і спалахнути в ньому, зникнути, розчинитися в гарячому потоці…
Всю ніч вона ковтала цей жар. Ці крики. Цей гуркіт. Брязкіт. Крики.
Острівець Майдану звужувався.
Палав Будинок профспілок.
Палали два підбитих бетеери.
Горіли шини.
Молилися священики.
Стояти на передньому краї було нестерпно — плавились підошви чобіт.
І користі від неї не було ніякої, аж доки вона не почула команду зносити до «передової» мішки з одягом.
Кинулася до імпровізованого складу — там, мов комахи, снували люди, утворивши «живий ланцюг» і передаючи із рук у руки все, що могло горіти.
Ніч була довгою.
Найдовшою в її житті.
Наступ був потужний, як потік сталі.
Кілька водометів намагалися загасити вогонь — але марно. Він не вщухав. А дим, якимось побитом, валив у бік ворога.
Згодом водомети запалали так само, як і бетеери.
І вона зрозуміла: не пройдуть!
Не зважаючи на те, що барикади на Інститутській і з боку Європейської площі було прорвано, не зважаючи на силове підкріплення, на те, що метро було зачинене і люди добиралися сюди пішки — крізь банди розлючених молодиків.
Не зважаючи на увесь жах і всю босхівську фантасмагорію.
На те, що в палаючому Будинку профспілок задихалися і гинули поранені.
— Вони не пройдуть… — повторила вголос.
І замурзаний, мов чортяка, хлопець, що котив повз неї шину, почув її тихий голос.
Обернувся, посміхнувся білозубою, мов у негра, посмішкою на чорному обличчі:
— Безперечно!
…Ранок курів сірими димками, що здіймалися від барикад, від тліючого одягу, від Будинку профспілок — чорного, вигорілого, химерного.
Вона не стежила за новинами, не прислухалася до чуток, що приносили люди.
А разом із новинами і чутками — на вщент зруйнований майдан — пакунки з їжею, медикаментами, одягом і взуттям.
І треба було знов ставати у ланцюг аби все відновити, прибрати, згребти докупи попіл і сміття.
Аби знову підготувати поле для наступного Армагеддону.
Проминулий день був сонячним, ніби Бог розсунув хмари, щоби уважніше роздивитися і запам’ятати кожне обличчя.
Наступний, після пекельної ночі, вразив її своєю попелястою сріблявістю, як це буває ранком в селі, коли на білій від паморозі траві світиться рясна роса.
За колом Майдану не лишилося майже нічого.
Сріблястий похмурий день приніс нові смерті і нове поповнення: зранку сюди прорвалися нові люди, що виїхали на допомогу з усіх усюд.
Мертвих вкладали біля готелю і перед «Макдональдсом»…
Вона присіла на землю — перепочити.
Земля, обідрана до кісток, дихала під нею.
І вона подумала, що такою ця площа подобається їй більше — без цегляного панцира.
Немов у середньовіччі…
А ще подумала про те, що її тут ніхто не чекає і ніхто не знайде.
Що вона, мов ґудзик, котрий відірвався де-небудь у метро чи в автобусі.
Відірвався і покотився світами аж доки потрапив у переробний агрегат разом з іншим непотребом, з якого потім зроблять пластикові пляшки для пепсі-коли.
Навпроти неї, як і вчора, в ряд лежали вбиті. Інші. Нові…
На деяких тілах, прикритих ковдрами, були папірці з іменами.
На деяких — ні.
Проступали крізь простирадла червоні плями. Червоні струмки стікали під ноги.
Під картатою закривавленою ковдрою, котра повністю прикривало тіло, вона побачила… свої кросівки.
Підійшла, стала на коліна.
— Ви знаєте, хто це? — звернувся до неї священик.
— Її звали Марина… — відповіла вона.
ДЕНИС
— Дез, чорт тебе забирай! Якого дідька ти пхаєшся?! Ти ж у статусі журналіста!
Я розірвав камуфляжну штанину і він зойкнув, шкодуючи цей «раритет», котрий він нещодавно виміняв у якогось хлопа на свої снобістські «левіси».
Був би в цупкіших гачах, може, не хлюстала б так кровища.
— Та не міг на те дивитися! — скреготнув зубами. — Вони ж, блін, зовсім зелені! Захисту — ніякого! А нам видали броники і гельми — кевларові! То що, я мусив в тому всьому згори на це дивитися?!
Я посміхнувся його новому лексикону — «зелені», «блін», «броники», «гельми»…
Ну, викапаний американський бандерівець!
Рана була неглибока. Я перетяг її бинтом, котрий тицьнув мені, пробігаючи повз, лікар зі «швидкої» (на яку якраз вантажили ноші із пораненим) і допоміг дошкандибати до готелю, де у Дезмонда Уітенберга, продюсера, а нині — цілком офіційного представника преси (яким чином він отримав цей статус, гадки не маю!) був номер.